Неминучість смерті – даність, з якою всім доводиться мати справу, як би того не хотілося. Від моменту гріхопадіння саме поняття «життя» стає відносним, адже життя перетворюється на процес тимчасового продовження виживання або, ще точніше, на певний час відкладене вмирання. Як у класичній комп’ютерній грі Тетріс, виграти неможливо – можна тільки відтягнути програш. Людині може вдатися вберегтися від хвороб і нещасних випадків, але смерті вона все одно уникнути не зможе.
Генетичний механізм природного вмирання більш-менш зрозумілий. У наших хромосом є кінцеві ділянки, нездатні до з’єднання з іншими хромосомами. Вони називаються «теломери» – від грецьких слів «телос» (кінець) і «мерос» (частина) і виконують у хромосомах захисну функцію. Але ДНК-полімераза нездатна синтезувати копію ДНК із самого кінця, внаслідок чого теломери коротшають під час кожного циклу поділу клітини. У підсумку максимально можливе число поділів клітини виявляється обмеженим довжиною теломера. Коли воно вичерпується, – «game over», процес припиняється. Ми всі «поставлені на лічильник» від самого початку формування нашого організму.
Цікаво, що стовбурові клітини здатні ділитися необмежено довго. У них під час кожного поділу теломерні послідовності подовжуються завдяки особливому ферменту – теломеразі. Мабуть, до гріхопадіння подібний механізм діяв і в спеціалізованих клітинах органів і тканин. Але домогтися такого результату в організмах ученим не вдається.
Біблії чужі платонівсько-гностичні уявлення про смерть як «звільнення душі від тіла». Смерть – це кінець. Це припинення буття, яке відновлюється лише під час воскресіння: «доки не вернешся в землю, з якої ти був узятий, адже ти — земля, — і в землю відійдеш» (Буття 3:19). Сподіванням Ізраїлю була віра не в «життя після смерті», а в Відкупителя і у воскресіння мертвих. Тому-то і турбота про померлого в Ізраїлі полягала не в пишних проводах його «в інший світ», а в тому, що «його ім’я не буде стерте з Ізраїлю». У цьому – основа левіратного шлюбу (Повторення Закону 25:5,6).
Ім’я для євреїв було знаком приналежності до Бога і Його народу, частиною священного Завіту. Тому вкрай важливим було збереження імені в нащадках – це слугувало ніби запорукою обітниць: «Через Мого слугу Якова й Ізраїля, Мого вибраного, Я тебе покличу Моїм Іменем і прийму тебе, а ти Мене не пізнав» (Ісаї 45:4). У народі Божому поняття потомства було пов’язане з подоланням смерті.
Таємниці, що не піддаються раціональному осягненню, буває простіше зрозуміти за допомогою притч і алегорій. Таке ставлення до смерті вражаюче продемонстровано в епічному творі Толкіна «Володар перснів». Різні істоти, представлені в трилогії, по-різному ставляться до життя. Зокрема, ельфи безсмертні, і тому їм властива апатія до всього, що може трапитися. Спогади для них значать більше, ніж те, що відбувається. За природою своєю вони мало схильні до жертовності, без якої не може бути справжньої любові.
З іншого боку, люди у Толкіна смертні, але гординя змушує їх постійно боротися з власною смертністю. Вони прагнуть увічнити своє ім’я у великих справах і досягненнях. Але все марно – життя минулим відбирає в них і сьогодення, і майбутнє:
«Смерть завжди була поруч, адже нуменорці, як і у прадавньому королівстві, що його вони так само втратили, мріяли жити вічно й не змінюватися. Королі споруджували гробниці, розкішніші за оселі живих, до давніх імен у родових списках ставилися трепетніше, ніж до імен власних синів» (тут і далі пер. видавництва «Астролябія»).
Представники інших рас Середзем’я мають набагато більшу, ніж люди, тривалість життя, і їхнє ставлення до всього посідає середнє становище між людським і ельфійським.
Абсолютно особливе місце в епосі відведено гобітам. Хто такі гобіти, і звідки вони взялися в трилогії не повідомляється. Відомо лише, що вони якимось чином є найближчими родичами людей, і навіть розмовляють людською говіркою, хоч і дещо переінакшеною. Однак багато в чому гобіти відрізняються від людей. І однією з корінних відмінностей є те, що вони, будучи вільними від марнославства, приймають життя і смерть просто як даність і насолоджуються простими радощами життя:
Гобіти «сміялися, їли та пили часто й зі знанням справи, бо ж у всі часи любили щирі жарти і шестиразові трапези (коли випадала така нагода). Були гостинні, обожнювали забави, а також подарунки, які й підносили від щирого серця і дуже радо приймали».
Сім’ї у гобітів, як правило, дуже великі (холостяк Більбо – рідкісний виняток) і дітей у них багато. На відміну від людей, предметом їхньої гордості є не досягнення предків, а успіхи нащадків. Гобіти живуть не заради минулого, а заради майбутнього. Вони долають власну смертність у своїх дітях. У підсумку, і ставляться до них усі, як до дітей. Це дає можливість бачити в них аналогію з послідовниками Христа, яким Учитель заповідав бути як діти (Від Матвія 18:3,4). І тільки гобіти виявляються здатними встояти перед чарами Правлячого Перстня, який дає безсмертя, але, як з’ясовується, поневолює свого господаря.
Але гобіти – гобітами, а люди – людьми. Найдраматичнішою сюжетною лінією трилогії з погляду підходу до смерті є стосунки людини Араґорна та ельфійської принцеси Арвен. Заради їхнього кохання Арвен відмовляється від безсмертя, і з часом постає перед лицем неминучого – смерті свого коханого. Біля смертного одра він просить її покаятися у своєму рішенні і повернутися до ельфів, знову знайшовши безсмертя:
«— І кажу я все це не для того, щоб утішити тебе, бо біль такий годі вгамувати в колах світу. Останній вибір — за тобою: розкаятись і піти до Гаваней, понісши на Захід спогади про дні наші, проведені разом, які тоді будуть не більше, ніж вічнозеленими спогадами, або ж витримати до кінця Судьбу Людей.
— Ні, любий володарю, — відказала Арвен, — вибір зроблено давно. Немає такого корабля, який би відніс мене туди, я мушу витримати до кінця Судьбу Людей, байдуже, хочу того чи ні: втрату і тишу. Та ось що скажу я тобі, Королю Нуменорців: досі я не розуміла історії твого народу та його падіння. Я зневажала тих людей як підступних дурнів, а тепер нарешті жаль охопив мене. Бо якщо це і справді, як мовлять ельдари, дар Єдиного людям, то гірко приймати його.
— Так і мені здається, — сказав він. — Але не здаваймося й у час остаточного випробування: ми-бо віддавна зреклися Тіні та Персня. Печальними належить іти нам, але не у розпачі. Гляди-но! Ми не прив’язані до кіл світу, а поза ними існують не тільки спогади. Прощавай!»
У цьому діалозі Толкін посилається на небуття між смертю («Судьба Людей» – the Doom of Men) і тим, що він алегорично називає «не тільки спогади», як на втрату і тишу (the loss and the silence). Це породжує прямі біблійні асоціації:
«Хіба Ти творитимеш чудеса для мертвих? Хіба лікарі підіймуть їх, і вони будуть прославляти Тебе? Чи хтось у гробі розповідатиме про Твоє милосердя і в знищенні — про Твою правду? Хіба в темряві знатимуть про Твої дивовижні діла, і в забутій землі — про Твою праведність?» (Псалмів 87:11-13).
Пізнавши ціну жертовної любові, принцеса ельфів знову відмовляється від безсмертя, навіть втративши кохану людину, заради якої вона залишила безсмертя на початку. Але є в словах Арвен дещо, що на перший погляд здається ще більш парадоксальним. Смерть у них згадується як «дар Єдиного людям». І в цьому припущенні міститься вельми глибокий сенс. Так, смерть – найбільше прокляття, що спіткало людство внаслідок гріхопадіння. Але навіть із неї Господь витягує благословення. У занепалому світі Бог творить добро зі зла, тому що більше творити його тут нема з чого! Гріх породжує смерть. Але Бог використовує смерть як зброю проти неї ж самої. У підсумку навіть смерть виявляється проявом благодаті: у світі гріха і страждань людина, якби вона була безсмертною, прирікалася б на нескінченні муки.
Так, смерть – ворог (1 Коринтян 15:26), але і через неї Господь діє, даючи праведникам визволення: «Подивіться, як загинув праведний, і ніхто не приймає цього до серця, тож праведні мужі забираються, і ніхто не розуміє. Адже праведного забрано від присутності неправедності» (Ісаї 57:1). Як говорив Максим Сповідник, завершення життя – не смерть, а позбавлення від смерті. А Григорій Богослов вказував, що смертю Бог ставить межу злу, «щоб зло не стало безсмертним»: праведник не вічно страждає, нечестивець не вічно торжествує.
Як образно висловився Толкін, «Печальними належить іти нам, але не у розпачі. Гляди-но! Ми не прив’язані до кіл світу, а поза ними існують не тільки спогади». Через смерть наслідки гріхопадіння людини не стають абсолютними. Людина не засуджена до страждань остаточно і навічно. Призначення ж людини до блаженства вічного життя залишається незмінним.
Нарешті, смертю не тільки обмежується влада смерті над людиною. Смертю перемагається і сама смерть: «А що діти стали спільниками крові й тіла, то й Він подібним чином став їхнім спільником, аби Своєю смертю знищити того, хто має владу смерті, тобто диявола… І тому Він є Посередником Нового Завіту, щоби через смерть для викуплення від переступів першого Завіту покликані одержали обітницю вічної спадщини» (Євреїв 2:14, 9:15).
«Ніхто не бійся смерті, бо звільнила нас від неї смерть Спасителя». (Іоанн Златоуст). Відповідно до обітниці Протоєвангелія, смерть перестає бути прокляттям, позбувшись своєї абсолютної влади над людьми. Вперше це не як пророцтво про майбутнє, а як доконаний факт, звучить під час Стрітення Господнього у словах старця Симеона:
«В Єрусалимі був один чоловік на ім’я Симеон… І було йому обіцяно Духом Святим, що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього… Коли батьки внесли Немовля Ісуса… він узяв Його на руки, віддав хвалу Богові, та й сказав: Нині відпускаєш Свого раба, Владико, згідно зі Своїм словом, у мирі» (Від Луки 2:25-29).
«Відпускаєш у мирі». Безсмертя було для Богоприїмця тягарем, а смерть – звільненням. Ту саму думку ми знаходимо і у відомому гімні Франциска Ассизького (1182-1226):
«Хвала будь Тобі, мій Господи, за сестру нашу Смерть тілесну,
якої ніхто з живих уникнути не може.
Горе тим, хто помирає в тяжкому гріху.
Блаженні ті, кого вона застане, виконуючи Твою пресвяту волю,
бо друга смерть не завдасть їм шкоди».
Справжнє ж безсмертя людина знаходить у Небесному Єрусалимі:
«І я побачив нове небо і нову землю, оскільки перше небо і перша земля проминули, і моря вже не було. І я побачив святе місто, новий Єрусалим, що сходив з неба від Бога, приготований, немов наречена, прикрашена для свого чоловіка. І почув я гучний голос із престолу, що промовляв: Ось Божа оселя з людьми; і Він поселиться з ними, і вони будуть Його народом, і сам Бог буде з ними — їхній Бог; і Він обітре кожну сльозу з їхніх очей, і більше не буде смерті, ні страждань, ні голосіння, ні болю, — вже більше не буде, тому що перше минулося… Серед його вулиць — і з одного, і з другого боку ріки — дерево життя, що приносить дванадцять плодів, щомісяця приносить свій плід. А листя дерева — для оздоровлення народів» (Об’явлення 21:1-4, 22:2).
«Адже наше життя — на небесах, звідки й очікуємо Спасителя, Господа Ісуса Христа, Котрий силою, якою Він може все підкорити Собі» (Филип’ян 3:20,21).
По цей бік Божого Царства дар смерті йде рука об руку з даром життя. Але він – одноразовий. Дар же життя у Христі перебуває повік.
— Сергій Головін – президент Християнського Науково-Апологетичного Центру; декан Міжвузівського факультету апологетики християнства; доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослов’я (D.Min), магістр гуманітарних наук (MA, релігієзнавство), магістр природознавства (фізика Землі), магістр педагогіки (фізика). Він є автором багатьох навчальних посібників і книг, зокрема «Введення в систематичну апологетику», «Біблія і логіка», «Радість апокаліпсису», «Чи існує Бог?».
.
