Кілька років тому один відомий дослідник Нового Завіту, звертаючись до широкої аудиторії, пояснив, чому нам необхідні академічні дослідження Євангелій:
«Причина, через яку нам потрібні подібні книги, полягає в тому, що Євангелія не можна просто сприймати як історично достовірні розповіді про те, що Ісус говорив і робив. Якби Євангелія були такими надійними біографіями, які описували життя Ісуса “таким, яким воно було насправді”, тоді історична наука, що наголошує на необхідності вивчення давніх біблійних мов (єврейської та грецької), важливості історичного контексту Ісуса в палестинському світі І століття, а також стверджує, що повноцінне розуміння справжнього характеру Євангелій як історичних джерел є основоположним для будь-якої спроби встановити, що Ісус справді говорив і робив, була б майже непотрібною. Нам було б достатньо просто читати Біблію і сприймати написане в ній як те, що дійсно відбулося».
(Барт Д. Ерман, «Як Ісус став Богом: звеличення єврейського проповідника з Галілеї», с. 88.)
На багатьох рівнях це справді дивне твердження. Нам кажуть, що «Євангелія не можна просто сприймати як історично достовірні розповіді про те, що Ісус говорив і робив». Що ж, справді, не можна. Жоден історик не бере будь-який давній документ і не приймає його «таким, яким він є». Кожен документ необхідно оцінювати з погляду його достовірності, точності та змісту. Біографії Светонія та Плутарха потребують критичної оцінки; те саме стосується історичних праць Арріана, Лівія, Полібія, Тацита і Фукідіда. Ніщо не приймається без перевірки. Історики оцінюють усі документи з погляду їхньої автентичності, датування, надійності та придатності для дослідження. Це перший принцип історіографії, сформульований Луїсом Райхенталем Ґоттшальком (1899–1975), багаторічним видатним професором історії Чиказького університету, якого протягом багатьох років вважали провідним авторитетом серед американських істориків. За словами Ґоттшалька, «пошук і встановлення автентичності документів» є важливими, але це лише початок роботи історика; попереду ще дуже багато праці. Якщо документи, що розглядаються, є давніми й написані старою іноземною мовою, то для їхнього розуміння необхідно провести значно глибше дослідження.
У наведеному вище абзаці нам також кажуть, що якби новозавітні Євангелія були «надійними біографіями, які описували життя Ісуса “таким, яким воно було насправді”», то історична наука, включно зі знанням відповідних мов і особливостей палестинського світу пізньої античності, була б майже непотрібною. І знову це звучить доволі дивно. По-перше, жодна історична розповідь не описує подію чи чиєсь життя «таким, яким воно було насправді» в якомусь нейтральному, науковому сенсі. Будь-яка історична оповідь має вибірковий та інтерпретаційний характер; жодна розповідь не є вільною від певної упередженості та точки зору. І, звісно, жодна розповідь не є вичерпною.
Ба більше, ще дивнішою видається сама думка про те, що будь-яке давнє джерело можна прочитати й повністю зрозуміти без знання відповідної мови (або мов), а також його історичного та соціального контексту. Саме тут, власне, і починається по-справжньому складна частина нашої роботи. Навіть якщо історик доходить висновку, що певний давній документ є автентичним і заслуговує на довіру, йому все одно необхідно вміти читати мовою, якою цей документ був написаний, знати країну, де його було знайдено або до якої він належить, розуміти соціальне, історичне й політичне середовище, в якому документ було створено, а також мати уявлення про автора документа та його мотиви. Завдання правильної інтерпретації документа зазвичай виявляється значно складнішим і вимогливішим, ніж просте встановлення його автентичності чи достовірності тверджень, які він містить.
Навіть якби ми були переконані, що Євангелія абсолютно достовірні, нам усе одно довелося б знати мову оригіналу, якою вони були написані, країну, де, згідно з їхньою розповіддю, відбувалися описані події, розуміти, як в епоху пізньої античності сприймалися біографія та історія, а також уявлення про педагогіку того часу, тобто яким чином учитель (наприклад, Ісус) очікував, що його учні (наприклад, Його апостоли) передаватимуть і тлумачитимуть його вчення. Більшість людей, які не є фахівцями, незалежно від своїх релігійних поглядів, не вміють критично читати історичні тексти. Історики ж чудово розуміють, що для правильного розуміння давнього тексту необхідно читати його мовою оригіналу та добре знати історичний і соціальний контекст як самого автора, так і людей, місць і подій, про які він пише. Жоден історик — незалежно від своїх релігійних переконань — не вважає, що давній текст можна адекватно зрозуміти, просто прочитавши його в сучасному перекладі.
Євангеліє від Варнави
Звісно, автентичність документа та його зміст часто тісно пов’язані між собою. Документ, який не вписується в той історичний контекст і обставини, які він нібито відображає, неминуче викликає підозри щодо своєї справжності. Історична та контекстуальна правдоподібність (verisimilitude) має відповідати тому, про що заявляє сам документ. Наявність такої правдоподібності не лише спонукає історика вважати документ автентичним, а й водночас допомагає йому краще зрозуміти його зміст.
Я можу проілюструвати цю думку, звернувшись до твору, відомого як Євангеліє від Варнави. Багато мусульман вважають, що саме цей текст точніше передає історію Ісуса та Його учнів, ніж новозавітні Євангелія. Однак історики не поділяють такої оцінки. Навпаки, вони справедливо визнають, що численні помилки та анахронізми, які містяться в Євангелії від Варнави, вказують на те, що воно було написане не раніше XIV століття. Іншими словами, саме відсутність історичної правдоподібності в Євангелії від Варнави, а не його гадана богословська правильність, змушує істориків ігнорувати цей текст. Така відсутність історичної правдоподібності значною мірою пояснюється його середньовічним походженням.
Свідченням такого пізнього датування є численні анахронізми та грубі помилки. Згадаю лише деякі з найкричущіших.
Згідно з Євангелієм від Варнави, Ісус народився в часи, коли Пилат був правителем, «за первосвященства Анни та Каяфи» (Євангеліє від Варнави 3). Ця хронологія, звісно, цілком неправильна. Пилата було призначено префектом Юдеї та Самарії лише за два або три роки до того, як уже дорослий Ісус розпочав Своє публічне служіння (близько 28 р. н. е.). Натомість Ісус народився за кілька років до того, як Анна став первосвященником, і приблизно за двадцять років до того, як цю посаду обійняв Каяфа.
Ми також зустрічаємо разючий приклад незнання географії. В Євангелії від Варнави сказано, що Ісус і Його учні припливли човном до Назарета (20), а звідти «піднялися до Капернаума» (21). Очевидно, автор цього євангелія переплутав Назарет — рідне місто Ісуса — з Капернаумом, який був основним місцем Його служіння. Тим часом Капернаум, як відомо, розташований на північно-західному узбережжі Галилейського моря. Саме до цього міста Ісус та учні могли приплисти човном, тоді як Назарет знаходиться далеко від озера, і потрапити туди можна було лише суходолом, здійснивши шлях угору, до гористої місцевості.
У Євангелії від Варнави трапляється й інтерпретаційний анахронізм. Навчаючи учнів про гріхопадіння Адама та Єви (Євангеліє від Варнави 39–40), Ісус називає плід забороненого дерева «яблуками» (40). Уявлення про те, що забороненим плодом було саме яблуко, виникло досить пізно і, ймовірно, пов’язане з латинським перекладом Бут. 2:9, 17; 3:5, де слово malum («зло») було зрозуміле як malum («яблуко»), оскільки в латинській мові ці слова мають однакове написання.
Ми також знаходимо приклад елементарної філологічної плутанини: автор Євангелія від Варнави вкладає в уста Ісуса рішуче заперечення того, що Він є Месією (42). Однак сам твір починається зі згадки про Ісуса, «якого називають Христом», що свідчить про те, що автор не усвідомлював: слово Христос є грецькою (а через неї й латинською) передачею єврейського māšiaḥ (машіах), тобто «Помазаник».
У тексті виявляється також незнання біблійної традиції. У Євангелії від Варнави 82 Ісус говорить, що ювілейний рік настає кожні сто років, а не кожні п’ятдесят, як приписує Лев. 25 і як це передбачається в багатьох юдейських текстах пізньої античності. Найімовірніше, цей анахронізм відображає постанову папи Боніфація VIII, який у 1300 році проголосив, що ювілей слід святкувати один раз на сто років.
У Євангелії від Варнави 91–92 вислів «сорок днів» розуміється як щорічне свято. Проте тут явно йдеться про християнську традицію сорокаденного посту під час Великого посту — звичай, який виник не раніше IV століття. В юдаїзмі ж не існувало традиції щорічного сорокаденного посту.
Євангеліє від Фоми
Давність Євангелія від Фоми, яке деякі дослідники вважають твором, що виник уже в I столітті й незалежно від новозавітних Євангелій, була поставлена під серйозний сумнів у недавніх дослідженнях Саймона Ґезеркоула та Марка Гудейкера. Обидва науковці змогли показати, що в грецьких фрагментах і повному коптському перекладі Євангелія від Фоми присутні всі шари традиції, що містяться в канонічних Євангеліях, включно з характерними редакційними особливостями Матвія та Луки. Виходячи з цього, вони датують Євангеліє від Фоми не раніше середини II століття.
У своєму власному дослідженні Євангелія від Фоми я вказую на низку паралелей із традицією II століття, включно з Діатессароном Татіана, який був опублікований на початку 170-х років н. е. Окрім того, що Євангеліє від Фоми демонструє знайомство з традицією II століття, що саме по собі є проблемою анахронізму для документа, який нібито належить до I століття, воно також не має історичної правдоподібності. У жодному сенсі воно не відображає юдейське життя в Ізраїлі початку I століття. Додам також, що жоден археолог, який займається вивченням Ізраїлю I століття, не використовує Євангеліє від Фоми як джерело.
Висновок
На деякі інші позаканонічні євангелія та тексти євангельського характеру іноді посилалися як на потенційно ранні твори та як на тексти, які, можливо, зберігають традиції, що сягають I століття і, ймовірно, навіть Sitz im Leben Jesu.*
Зазвичай те, що ставить під сумнів твердження про їхню давність і незалежність від канонічних Євангелій, — це відсутність історичної правдоподібності та наявність анахронізмів. Тому не дивно, що Рудольф Бультман давно зауважив після свого фундаментального аналізу традиції, яка лежить в основі синоптичних Євангелій, а також того, що можна знати про історичного Ісуса:
«Те, що нам відомо про апокрифічні Євангелія, нічого не змінює в цій картині; вони є лише легендарними адаптаціями та розширеннями».
* Примітка редактора: Sitz im Leben — німецький вислів, що означає «життєвий контекст». Він стосується первісної історичної ситуації, у якій Ісус сказав щось або здійснив певну дію: з ким Він говорив, що відбувалося навколо і чому Його слова чи вчинки мали сенс саме в цьому контексті. Наприклад, Sitz im Leben Jesu притчі — це реальні обставини служіння Ісуса, які спонукали Його розповісти цю притчу.
— Крейґ А. Еванс — заслужений професор раннього християнства імені Джона Бізаньо в Г’юстонському християнському університеті. Він є автором кількох книг про Ісуса, Євангелія, сувої Мертвого моря та археологію. Еванс читав лекції в Кембриджі, Даремі, Оксфорді та Єлі, а також у Філдовому музеї в Чикаго і Канадському музеї цивілізації в Оттаві та брав участь у багатьох телевізійних документальних фільмах і новинних програмах.
Уривок з книги Archaeology, Jesus, and the Gospel of John: What Recent Discoveries Show Us («Археологія, Ісус і Євангеліє від Івана: що показують нам новітні відкриття»), під редакцією Пола Н. Андерсона (Eerdmans, 2026). Використано з дозволу.
Протягом багатьох років Євангеліє від Івана виключали з досліджень історичного Ісуса через його характерні богословські та літературні особливості. Проте, хоча Євангеліє від Івана часто називають «духовним Євангелієм», насправді воно містить більше археологічно підтверджених відомостей і топографічних деталей, ніж усі інші Євангелія разом узяті. У цій новаторській праці відомі археологи розглядають матеріальні особливості Четвертого Євангелія та показують, яким чином вони поглиблюють наше розуміння історичного Ісуса.
Понад два десятки авторів наводять свідчення історичної достовірності Четвертого Євангелія. Деякі з них зосереджуються на описах служіння Ісуса в Євангелії від Івана, використовуючи археологічні дані для висвітлення деталей розповіді — від кам’яних посудин у Кані до рибальської промисловості Галілеї. Інші автори досліджують згадки про місця та звичаї в Євангелії від Івана, залучаючи археологічні дослідження до аналізу оповідних посилань на місця поклоніння на горі Гарізім, другий водойм Силоаму, практику розп’яття в імператорському Римі та багато іншого.
Упродовж усієї книги результати досліджень документуються за допомогою переконливих ілюстрацій. Після обговорення конкретних археологічних даних книга завершується широким оглядом наслідків цих відкриттів для досліджень історичного Ісуса. Кидаючи виклик давній критичній упередженості щодо історичного змісту Четвертого Євангелія, «Археологія, Ісус і Євангеліє від Івана» закладає основу для нового пошуку історичного Ісуса — пошуку, який включає різноманітні підходи та повною мірою враховує свідчення Іванової розповіді.
Шукай Archaeology, Jesus, and the Gospel of John на Amazon, Barnes & Noble, Books-A-Million та Walmart.
