Покоління Z, технології та тривожність
Ми живемо за часів тривожності — це епоха невпевненості, сумнівів у собі та всіляких криз ідентичності: особистих, сексуальних і духовних. У своїй книжці «Тривожне покоління» («The Anxious Generation») Джонатан Гайдт розповідає історію однієї дівчинки, яка зіткнулася з типовою для зумерів кризою самовизначення:
“Алексіс Спенс народилася на Лонг-Айленді, штат Нью-Йорк, у 2002 році. У 2012 році, коли їй було 10 років, вона отримала на Різдво свій перший iPad. Спочатку вона використовувала його для гри у Webkinz — це серія плюшевих іграшок, з якими діти могли взаємодіяти у віртуальному світі. Але 2013 року, коли вона навчалася в п’ятому класі, однокласники почали дражнити її за те, що вона грає в такі «дитячі ігри», і вмовили її завести акаунт в Instagram. Батьки Алексіс були дуже суворими в питаннях використання технологій. Вони не дозволяли брати гаджети в спальні — Алексіс та її брат мали користуватися спільним комп’ютером у вітальні. Батьки регулярно перевіряли її iPad, щоб контролювати, які додатки вона встановлювала. На прохання завести Instagram вони відповіли відмовою.
Однак, як і багато підлітків, Алексіс знайшла спосіб обійти батьківські заборони. Вона сама створила акаунт, вказавши, що їй 13 років, хоча насправді їй було 11. Вона встановлювала додаток, користувалася ним якийсь час, а потім видаляла, щоб батьки нічого не помітили. Від інших неповнолітніх користувачів Instagram вона дізналася, як ховати додаток на домашньому екрані під іконкою калькулятора — так їй уже не доводилося його видаляти. Коли батьки врешті-решт дізналися про існування облікового запису і почали стежити за ним, встановлюючи обмеження…
Алексіс завела додаткові, «секретні» акаунти, куди могла викладати світлини та пости поза увагою батьків. Спочатку Instagram приносив їй захват. У листопаді 2013 року вона записала в щоденнику: «В Instagram у мене вже 127 підписників. Ура! Скажімо так: якщо я була щаслива і в захваті від 10 підписників, то це просто ЩОСЬ!!!»
Але вже протягом кількох місяців її психічний стан різко погіршився. Почалися ознаки депресії. Через п’ять місяців після реєстрації першого акаунта вона намалювала автопортрет, наповнений ненавистю до себе. На ньому були написані слова: «Тупа», «Здохни, ідіотка», «Тебе ніхто не любить».
Через шість місяців після того, як Алексіс завела свій акаунт, контент, який почав їй підбирати алгоритм Instagram, повністю змінився. Усе почалося з невинного інтересу до фітнесу, потім стрічка наповнилася фотографіями моделей, далі пішли поради щодо дієт, а незабаром і зовсім — пропаганда анорексії. У восьмому класі Алексіс опинилася в лікарні з діагнозом анорексія і депресія. «З розладами харчової поведінки та депресією вона боролася до кінця підліткового віку»”1.
Автор бестселера і професор Джонатан Гайдт показує, як дитинство стало «прив’язаним до телефону». У поколінь, які виросли з айфонами — особливо у зумерів — різко зріс рівень тривожності, депресії, самоушкоджень і навіть суїцидальних думок. Причому це відбувається не тільки в США, а й у Великій Британії, Канаді, скандинавських країнах і по всьому світу. Покоління Z страждає від соціальної ізоляції, нестачі сну, неуважності та залежності.
Хайдт стверджує, що протягом усієї історії людства культура дитинства була заснована на грі. Але між 2010 і 2015 роками щось зламалося: він називає це «великим переналаштуванням дитинства» — епохою смартфонів і стрімкого зростання часу, проведеного в соціальних мережах. Ті, хто народився після 1995 року, сформували культуру, орієнтовану на телефони. І саме це стало одним із головних чинників зростання психологічних проблем серед молоді. Гайдт радить не давати дітям смартфони і не дозволяти користуватися соцмережами щонайменше до старших класів школи (якщо вже зовсім потрібно — нехай краще буде кнопковий телефон). Дедалі більше шкіл по всьому світу вводять заборони на використання мобільних телефонів.
Зниження екранного часу й обмеження доступу до соцмереж, а також створення умов для живого спілкування та ігор — це ключові кроки до оздоровлення. Але проблема не обмежується тільки психічним здоров’ям. Багато підлітків, які виросли в християнському середовищі, зіткнулися з кризою духовної ідентичності.
Тривожність, Воскресіння та основи християнства
Як стверджує філософ Чарльз Тейлор, ми живемо в розчаровану «секулярну епоху», в якій віра в Бога стала чимось спірним. Парадоксально, але наше знання про світ відтоді практично не змінилося настільки, щоб виправдати таке кардинальне зрушення. Колумніст New York Times Росс Датхат пропонує уявити себе в стародавньому або середньовічному, до-дарвінівському світі. У ті часи добрий Творець і Розумний Автор пояснював фундаментальні риси реальності: людську гідність, моральні обов’язки, красу, доброту, розумність, сенс життя, зустрічі з трансцендентним. І він додає: «А тепер подумайте — можливо, що і в нашій нібито розчарованій, пост-галілеївській, пост-коперниканській, пост-дарвінівській і пост-ейнштейнівській епосі все це, як і раніше, правда». Незважаючи на виклики вірі та необхідність їх переосмислювати, «є важливі причини, через які прогрес науки і досвід сучасності зміцнюють підстави вірити в Бога», — пише Датхат2.
Багато з тих, хто виріс у християнських сім’ях, стикаються з сумнівами у вірі своїх батьків. Їх терзає тривога: чи достатньо міцно заснована моя віра? Мені регулярно телефонують або пишуть батьки, стурбовані тим, що їхні діти переживають кризу віри. А іноді звертаються самі ті, хто в цій кризі перебуває. Гадаю, чимало людей носить у собі невисловлені сумніви й тривожні питання про християнство — і одного разу опиняється в епіцентрі кризи віри, ще одного типу кризи ідентичності.
Багато що з того, що я пишу, — це спроба відповісти на деякі з найскладніших запитань про християнство. Наприклад, часто вони стосуються характеру Бога Старого Завіту: «Чи є Бог моральним чудовиськом?», «Чи є Бог мстивим задирою?» та інші подібні теми.
Напередодні Великодня ми можемо знову поставити собі найважливіше запитання: Чому саме християнство? Чому не бути індуїстом, мусульманином, буддистом або атеїстом? Відповідь — у реалізмі: тому що християнство — істинне. Ми не віримо в християнство просто тому, що воно «працює», робить нас щасливими чи надає сенсу життю. Християнська історія — це історія реальності, і, беручи участь у цій історії, ми дозволяємо Богові перетворити наші власні зламані історії та тривожні серця, даючи нам стійку ідентичність і якір для душі.
І центр цієї історії — тілесне воскресіння Ісуса Христа. Ця подія сповнює християн надією, бо нагадує: Бог поруч із нами і на нашому боці. Воскресіння може втішити в наших найглибших тривогах — про свою ідентичність, про провину, про смертність. І це — не вигадка, а історично обґрунтований факт. Один із моїх друзів, учений Гарі Хабермас, присвятив дослідженню воскресіння п’ятдесят років свого життя. Результатом цієї роботи стала його монументальна праця — чотири томи по більш ніж 1000 сторінок кожен, опубліковані видавництвом B&H Academic. У моїй спільній книзі «Християнство під питанням: Відповіді на найскладніші заперечення критиків» («Christianity Contested: Replies to Critics’ Toughest Objections») його розділ (у співавторстві з Беном Шоу) підбиває підсумки цих досліджень, пропонуючи «зріз сучасної наукової дискусії» про воскресіння Христа й показуючи, як дедалі більше науковців погоджується з думкою щодо достовірності ключових фактів, пов’язаних із цією подією.
Картина змінилася відтоді, як Гарі Хабермас почав своє дослідження воскресіння Ісуса в 1970-х роках. Тоді історична цінність Нового Завіту була серйозно недооцінена, а скептики активно просували натуралістичні пояснення, щоб відкинути воскресіння — мовляв, «учні галюцинували», «жінки помилилися могилою» та інше. Сьогодні ж науковці найрізноманітніших поглядів, які мають докторські ступені з відповідних дисциплін, загалом визнають Новому Завіту значну історичну цінність — навіть якщо не вірять у його богонатхненність.
Ба більше, критики воскресіння вже не намагаються запропонувати альтернативні натуралістичні гіпотези тілесному воскресінню Ісуса. Замість цього вони, як правило, просто визнають: «Ми не знаємо, що сталося».
У розділі, написаному Хабермасом і Беном Шоу для книги «Christianity Contested», розглядаються так звані «мінімальні історичні факти», які вказують на реальність воскресіння. Ці факти визнає переважна більшість фахівців — від агностиків і атеїстів до консервативних християн. Вони доступні будь-якому історику і самі по собі не є «надприродними». Однак надприродне пояснення цих фактів виявляється більш переконливим, ніж натуралістичні інтерпретації, часто засновані на філософських упередженнях.
Отже, які ці мінімальні факти, доступні всім історикам і прийняті переважною більшістю? Ось вони:
Розп’яття: Смерть Ісуса через розп’яття при Понтії Пілаті.
Явлення: Учні пережили досвід явлення когось, кого вони вважали воскреслим Ісусом.
Проповідь: Найбільш раннє проголошення було про те, що Ісус був розп’ятий, помер і воскрес у тілі.
Преображення: Докорінне перетворення життя учнів — і апостола Павла.
До цих фактів можна додати два ключових навернення:
Навернення №1: Навернення Якова, брата Ісуса, який раніше скептично ставився до Його месіанських тверджень.
Навернення №2: Навернення гонителя Церкви, Савла з Тарса — майбутнього апостола Павла.
Є й інші докази. Одним із найсильніших свідчень про післясмертні явлення Ісуса є свідчення самого Павла в Посланні до Галатів, датованому приблизно 48-49 роками н.е. Павло описує, як через три роки після свого навернення (приблизно 35-36 рр.) він зустрівся з Петром та Яковом — всього через п’ять років після смерті Ісуса. У Гал. 1:18-20 він використовує грецьке дієслово historēsai, підкреслюючи свою історичну серйозність у цьому візиті. Пізніше він зустрівся з Яковом, Петром та Іоанном — свідками воскресіння (Гал. 2:1-10).
Важливо: ніхто з учених не заперечує авторство Павла щодо Послань до Галатів і 1 Коринтян. Але ж саме в них ми знаходимо багате документальне підтвердження історичності воскресіння. Павло ясно заявив: якщо Христос не воскрес, тоді християнської віри не існує зовсім. Він поставив усе на карту:
«І коли Христос не воскрес, то й проповідь наша даремна, даремна й віра ваша» (1 Кор. 15:14);
«А коли Христос не воскрес, то віра ваша марна: ви ще у своїх гріхах» (1 Кор. 15:17);
«Якщо ми тільки в цьому житті надіємося на Христа, то ми — найжалюгідніші з усіх людей» (1 Кор. 15:19).
Можна додати й інші вагомі підтвердження — давні християнські сповідання віри (наприклад, Рим. 1:3-4; 10:9; Дії 2:22-28; 1 Кор. 15:3-9), а також відповідність тим критеріям достовірності, які використовують історики: множинне підтвердження, критерій збентеження, ворожі свідчення тощо. Ці докази заслуговують найпильнішої уваги. Стислий виклад представлено в розділі з «Christianity Contested», а глибше дослідження — у згаданій раніше фундаментальній праці Габермаса (особливо рекомендуються томи 1 і 2).
Безсумнівно, молодим людям, які виросли в християнських сім’ях, сьогодні нелегко: інтелектуальні сумніви і тривоги часом підточують саму суть віри. Але ці сумніви можна й треба долати, вдивляючись у вагомість історичних аргументів на користь воскресіння Ісуса. Саме воно відрізняє Ісуса від усіх інших релігійних діячів і «духовних наставників». Саме воскресіння — причина, через яку варто бути християнином, а не індуїстом, мусульманином чи буддистом.
Звісно, бувають й інші види сумнівів. Хтось сумнівається за складом характеру (темпераментні скептики, які сумніваються в усьому, не тільки в релігії). У когось сумніви емоційні — породжені невпевненістю або особистим болем. Бувають сумніви моральні — з’являються після серйозного морального падіння. А в когось тривога духовна — невпевненість у своєму становищі перед Богом.
Кожному виду сумнівів — свій підхід. Як писав Джон Донн, потрібно «сумніватися мудро». Але якщо ваші сумніви в християнстві справді інтелектуальні, тоді найрозумніше буде почати з головного: дослідити докази тілесного воскресіння Ісуса Христа. Адже на кону — все.
Як висловився відомий богослов-історик Ярослав Пелікан: «Якщо Христос воскрес — більше нічого не має значення. А якщо не воскрес — все інше теж не має значення»3.
Примітки
1. Jonathan Haidt, The Anxious Generation: How the Great Rewiring of Childhood Is Causing an Epidemic of Mental Illness (New York: Penguin, 2024), 143-144.
2. Ross Douthat, “Guide to Faith,” New York Times, August 14, 2021, https://www.nytimes.com/2021/08/14/opinion/sunday/faith-religion.html.
3. Quoted in Martin E. Marty, “Professor Pelikan,” Christian Century 123 (June 13, 2006): 47.
— Пол Копан обіймає кафедру філософії та етики імені родини Пледжер в Університеті Палм-Біч Атлантик. Докладніше про Пола та його роботу можна дізнатися на сайті paulcopan.com.
Джерело: The Worldview Bulletin Newsletter
