«Я — перша людина, яка прочитала це після більш ніж двох тисяч років забуття».
Такими були слова ассиріолога Джорджа Сміта після того, як він переклав уривок із цієї глиняної таблички в Британському музеї на початку 1870-х років. Судячи з усього, прочитане було настільки вражаючим, що, за словами одного автора, «він підскочив і в сильному збудженні почав метатися по кімнаті і, на подив присутніх, почав знімати з себе одяг!»
Сама табличка була розкопана кількома роками раніше на місці Ніневії (сучасний Мосул, на півночі Іраку), у палаці великого ассирійського царя Ашшурбаніпала (правив у 668–631 рр. до н. е.). Будучи не лише завойовником, а й ученим, Ашшурбаніпал наказав виготовляти копії літературних і наукових творів, знайдених у бібліотеках Месопотамії, для своєї особистої колекції. Понад 30 000 табличок із цієї колекції були розкопані й зараз знаходяться в Британському музеї. Вони є одними з найбільш майстерно виконаних зразків клинопису, що дійшли до нас, і Табличка про потоп не є винятком.
Як ви можете бачити на фотографії (рис. 1), вона, на жаль, пошкоджена. На лицьовому боці збереглося півтори колонки тексту, і ще півтори — на звороті. Спочатку вона складалася з трьох колонок з кожного боку (як частково відновлена табличка на рис. 2) і за розміром була приблизно співставна із сучасним планшетом із сенсорним екраном. У давній Месопотамії розділи оповідей записувалися на окремих глиняних табличках, і обидві зображені таблички містять копії одинадцятої та передостанньої глави знаменитого «Епосу про Гільгамеша».
«Епос про Гільгамеша» — це прекрасна, завжди актуальна історія про гординю, любов, втрату та пошук сенсу життя. Оплакуючи смерть свого супутника Енкіду і боячись власної смерті, Гільгамеш у другій частині епосу вирушає на пошуки єдиної людини, відомої тим, що вона здобула вічне життя — людини на ім’я Утнапішті. Після довгої й важкої подорожі Гільгамеш нарешті зустрічає Утнапішті, який розповідає йому історію про те, як він став жити вічно. Саме ця історія всередині історії займає більшу частину одинадцятої глави «Епосу про Гільгамеша». Її повторне відкриття Джорджем Смітом на основі подібних табличок викликало справжній ажіотаж у вікторіанській Британії та по всьому світу. З того часу мало що змінилося.
«Брат не міг бачити брата, людей не можна було впізнати крізь дощ, боги злякалися потопу… Вітер дув шість днів і ночей. Потоп, буря — вони зрівняли землю» (Гільгамеш XI.112–113, 128–129). Ця історія, розказана Утнапішті й переказана Смітом на заході, на якому були присутні прем’єр-міністр і архієпископ Кентерберійський, звучала напрочуд знайомо. Давним-давно боги вирішили знищити світ потопом. Один із цих богів попередив Утнапішті, щоб той збудував корабель, аби врятувати своє життя, і взяв на борт свою сім’ю, а також усі види тварин. Настає потоп, і виживають лише ті, хто перебуває на кораблі. Зрештою корабель сідає на мілину на горі, і Утнапішті випускає птахів, щоб дізнатися, чи знайдуть вони сушу. Потім Утнапішті приносить жертви богам, які приходять до його корабля і дарують йому вічне життя.
Подібність між історією Утнапішті та розповіддю про Ноїв ковчег у Книзі Буття очевидна. Але що означають ці подібності? Який зв’язок між цими двома історіями?
Одна з можливих відповідей, і, можливо, найпопулярніша сьогодні, полягає в тому, що автор Книги Буття читав «Епос про Гільгамеша» і переписав цю історію відповідно до власної теології, прибравши згадки про пантеон богів на користь одного Бога. Незалежно від того, чи був автор Книги Буття знайомий із Гільгамешем, таке пояснення є надто спрощеним.
Версія історії про потоп, що міститься в «Епосі про Гільгамеша», — лише одна з кількох, відомих зі стародавнього Близького Сходу. Приблизно через 90 років після відкриття Джорджа Сміта покійний Алан Міллард (1937–2024) зробив власне відкриття, виявивши дві великі таблички, які десятиліттями лежали в ящику Британського музею. Ці таблички приблизно на тисячу років старші за ті, що вивчав Сміт, і розповідають дуже схожу історію, але з героєм на ім’я Атрахасіс. Шумерський твір приблизно тієї ж епохи також містить розповідь про потоп, який пережила одна людина в човні, наповненому тваринами. Ще давніша вавилонська табличка пропонує іншу версію цієї історії. Принаймні ще одна версія була відома в сирійському місті Угарит у другій половині другого тисячоліття до н. е. Схоже, що стародавній Близький Схід (не кажучи вже про інші частини світу, де відомі розповіді про потоп) був буквально переповнений історіями про людину, яка, завдяки попередженню бога, пережила божественно посланий потоп, зберігши із собою тваринний світ на своєму судні.
Це лише ті версії історії, які були записані і які не тільки збереглися в землі протягом тисячоліть, але й були знайдені археологами. Хоча ми не можемо знати цього напевно, можна припустити, що кожна сім’я в цьому регіоні розповідала подібну історію. Хоча збережені письмові версії загалом повторюють основний сюжет Книги Буття, усі вони суттєво відрізняються від неї (і в різній мірі — одна від одної) за мовою, стилем і деталями. Порівняння їхніх відмінностей і подібностей — захопливе заняття, але було б нерозумно припускати, що виклад у Книзі Буття безпосередньо ґрунтується на будь-якій із відомих нам письмових версій або натхненний нею.
Існування інших версій історії, настільки добре відомої нам із Книги Буття, може дещо бентежити. Але якщо подія, описана в Біблії, справді мала місце, то поширеність подібних версій зовсім не повинна дивувати.
— Джордж Хіт-Вайт, молодший науковий співробітник Christ Church, Оксфорд
