Фундамент реальності

Метафізика представляє собою область філософії, в рамках якої відбувається спроба зрозуміти влаштування загальної структури реальності. Спеціалісти в цій області намагаються зрозуміти, які види речей існують в нашому світі, чи є вони об’єктивними, якою є природа простору та часу, чи існує об’єктивна істина, що представляє собою свідомість тощо (van Inwagen, 2014). Одне з питань, яке цікавить метафізиків, полягає в тому чи має реальність фундамент, який підтримує в існуванні всі існуючі речі та якою є його природа, якщо він існує. В рамках даної статті ми збираємось описати одну з версій погляду, який передбачає існування фундаменту реальності, а саме томізм, який є різновидом класичного теїзму. Спочатку ми дамо загальний опис теїзму, а потім покажемо, яким чином суб’єкт пізнання в контексті певних рис влаштування навколишнього світу може переконатися в істинності його різновиду – томізму.

Теїзм представляє собою погляд на природу реальності, який передбачає, що вона має фундаментальний рівень у вигляді Бога. Словом «Бог» зазвичай позначають поняття про особистість, яка є безтілесною, вічною, максимально могутньою, максимально знаючою, максимально доброю. Але є різні способи розуміння значення цих атрибутів. Брайян Девіс пропонує розділяти погляди на природу Бога на дві групи: персоналізм та класичний теїзм (Davies, Ruse, 2021).

В рамках персоналізму Бог розглядається як особистість, яка є подібною до людей в тому сенсі, що має свідомість, знання, наміри, базові здібності тощо. Але, на відміну від людей, різні здібності Бога є максимально великими в логічно узгоджених межах, що передбачає наявність в нього таких атрибутів, як максимальні сила, знання, доброта тощо (Swinburne, 2016). В рамках класичного теїзму атрибути Бога визначаються виходячи з уявлення про нього як про фундамент реальності, який є первинним у відношенні до всіх інших існуючих об’єктів. Наприклад, якщо всі складні, мінливі, обмежені в часі, силі та знаннях речі не є фундаментом реальності, а Бог є фундаментом реальності, то Бог не є складним, мінливим, обмеженим в часі, силі та знаннях.

Існують різні версії класичного теїзму, які захищали різні мислителі як в минулому, так і в наші дні. В даній статті ми будемо розглядати одну з них, а саме томізм, який отримав свою назву на честь Томи Аквіната – середньовічного монаха, що розвинув свої погляди на природу Бога в контексті метафізики Арістотеля (Aquinas, 2010). Надалі ми сформулюємо деякі елементарні епістемологічні принципи, а потім, використовуючи їх, покажемо яким чином за допомогою них суб’єкт може переконатися в існуванні певних рис світу, а також в тому, що їх існування вказує на істинність томізму.

Досвід представляє собою переживання з точки зору від першої особи, в рамках якого суб’єкту здається, що дещо відповідає дійсності. Існують різні способи, якими досвід може вказувати на відповідність певного положення речей дійсності. З одного боку, дещо може здаватися істинним в контексті його прямого явлення в досвіді – як це відбувається, коли певні речі в навколишньому світі сприймаються за допомогою зору, слуху тощо. З іншого боку, дещо може здаватися істинним не на підставі його безпосереднього явлення в досвіді, а опосередковано: на підставі певних фактів, які є відомими суб’єкту – шляхом умовиводів. Інколи буває і так, що те, на існування чого вказують одні екземпляри досвіду, здається суб’єкту насправді не існуючим. Але це відбувається лише коли на це вказують інші екземпляри досвіду. Таким чином, для того, щоб сумніватись в тому, про що каже один екземпляр досвіду, необхідно не сумніватись в тому, про що кажуть інші екземпляри досвіду. Нарешті, переконання суб’єкта в існуванні чогось є виправданим, якщо на його істинність вказують певні екземпляри досвіду і при цьому він немає достатніх підстав для сумніву в цьому в рамках інших екземплярів досвіду. Переконання не є виправданим тоді, коли воно не відповідає тому, на істинність чого вказують екземпляри досвіду.

Існують різні види досвіду, які може мати суб’єкт. Це інтроспекція, чуттєвий досвід, інтелектуальний досвід, моральний досвід, міжособистісний досвід, естетичний досвід, релігійний досвід, досвід, пов’язаний з пам’яттю (Kai-man, 2011). Ми не будемо аналізувати кожен з цих видів досвіду та сконцентруємося лише на декількох важливих в контексті даної статті.

Інтроспекція представляє собою самоаналіз, в ході якого суб’єкт переживає та усвідомлює власні психічні стани. Наприклад, його переконання та почуття. Чуттєвий досвід представляє собою переживання кольорів, звуків, запахів, тощо. Кольори, запахи, звуки тощо в рамках досвіду утворюють певні «візерунки», які складаються в різні об’єкти: наприклад, гори, річки, дерева, міста. Таким чином, чуттєвий досвід є джерелом переконань щодо навколишнього світу. Інтелектуальний досвід, або раціональна інтуїція, являє суб’єкту певні факти, які відносяться до логіки, математики та деяких інших речей. Як правило, це відбувається в результаті простого усвідомлення змісту певних понять, або відношення між певними поняттями: шляхом простого «погляду» на їх зміст в своїй свідомості.

Отже, в контексті описаних вище видів досвіду суб’єкту може здаватися, що він існує, що його психічні стани містять в собі «образи» навколишнього світу, що певні логічні та математичні твердження є істинними. На підставі цього суб’єкт може переконатися в тому, що він існує, його психічні стани містять в собі «образи» навколишнього світу, а певні логічні та математичні твердження є істинними. Виходячи з написаного раніше, якщо у нього не буде основаних на певних екземплярах досвіду достатніх підстав вважати ці переконання хибними, то вони будуть відповідати доступним йому даним та виправданими.

Логічно можливо, щоб єдиним, що існує, була свідомість суб’єкта та її психічні стани. Також логічно можливо, щоб дещо існувало за межами свідомості суб’єкта і незалежно від неї. Те, що існує незалежно від свідомості суб’єкта, носить назву об’єктивного світу. Питання про те, яка з цих можливостей є істинною, є метафізичним і ми надалі розглянемо його більш детально.

«Образи» навколишнього світу, які є частиною свідомості суб’єкта, виглядають як сукупність індивідуальних об’єктів, які певним чином взаємодіють один з одним в контексті простору та часу і роблять це закономірним чином. На підставі відомих в контексті раціональної інтуїції математичних міркувань можна побудувати аргумент на користь того, що «образи» навколишнього світу є наслідком впливу об’єктивного світу на свідомість суб’єкта. Даний аргумент формулюється наступним чином. Всі об’єктивні речі, які сприймаються суб’єктом, є такими, які на протязі всього часу є незалежними від його свідомості. Якщо припустити, що певні частини досвіду суб’єкта є відображенням об’єктивних речей, які ним сприймаються, то вони повинні наслідувати такі властивості об’єктивних речей, як їх незалежність від свідомості. Таким чином, суб’єкт не повинен бути здатним змінювати їх шляхом зусилля волі чи ще якимось таким чином. І саме це є істинним: ті частини досвіду суб’єкта, які являють йому різноманітні індивідуальні об’єкти навколишнього світу, є такими, які він не може змінювати зусиллям волі. З іншого боку, немає підстав вважати, що якби чуттєвий досвід не відображав об’єктивний світ, то явлені в ньому індивідуальні об’єкти були незалежними від суб’єкта: вони могли б бути такими, що суб’єкт міг би подумки змінювати їх таким же чином, як він може змінювати в своїй уяві властивості різних предметів. У відповідності з теоремою Байєса, наведені факти підвищують ймовірність того, що чуттєвий досвід суб’єкта являє йому об’єктивний фізичний світ і понижують ймовірність протилежної гіпотези.

Отже, суб’єкт може переконатися в існуванні об’єктивного світу на підставі певної аргументації. Але він може це зробити і без такої аргументації. Ймовірно, що для багатьох об’єктивність світу є просто очевидною в досвіді навіть якщо вони не намагаються побудувати аргумент на кшталт сформульованого вище. За таких умов досвід може дати суб’єкту підстави вважати, що світ є об’єктивним. Якщо інші екземпляри досвіду не дадуть йому достатніх підстав вважати інакше, то його переконання в об’єктивності світу, основане на досвіді, буде задовольняти всім доступним йому даним та виправданим.

Тепер розглянемо більш детально питання про те, яким є об’єктивний світ, явлений суб’єкту в його досвіді. Об’єкти, з яких він складається, представляють собою не просто індивідуальності, а індивідуальності з певною природою. Природа індивідуального об’єкта є набором основних властивостей, які його роблять тим, чим він є. Той стан індивідуальних об’єктів, який для них характерний в даний момент, називається актуальним. Але існують і стани, які в даний момент для них не актуальні, але можуть стати актуальними. Вони називаються потенціальними, або потенціалами. Наприклад, якщо в даний момент річка тече в певному напрямку, то цей її стан називається актуальним. Але вона може замерзнути – це її потенціальний стан. Перехід потенціального стану об’єкта в актуальний називається актуалізацією потенціалу. Тому якщо потенціал до твердого стану річки стане актуальним, то відбудеться актуалізація потенціалу. Нарешті, слід сказати, що актуалізація потенціалу відбувається в контексті впливу певних умов у вигляді чогось іншого. Таким чином, потенціал одного об’єкта стає актуальним, коли до цього призводить вплив іншого об’єкта або об’єктів. У випадку з річкою актуалізація її потенціалу до твердого агрегатного стану відбувається в контексті впливу на неї певних умов, пов’язаних з низькою температурою. Всі умови, в контексті впливу яких відбувається актуалізація потенціалу іншого об’єкта, носять назву актуалізатора. Тому зазначені умови низької температури є актуалізатором потенціалу річки до твердого агрегатного стану. Для простоти актуалізатори тих чи інших потенціалів можна називати причинами, а те, що вони актуалізують, – наслідками.

В навколишньому світі причини певних наслідків можуть бути самі наслідками певних причин. Таким чином, існують причинно-наслідкові серії, в рамках яких причини призводять до наслідків, які виступають в якості причин інших наслідків. Причинно-наслідкові серії бувають двох видів: лінійні та ієрархічні. Лінійні передбачають, що наслідки в формі об’єктів, які були актуалізованими певним актуалізатором, можуть існувати навіть якщо їх причина в формі актуалізатора вже не існує. Наприклад, може бути так, що хвилі світла продовжують існувати навіть якщо їх актуалізатор в формі зірки вже не існує. В ієрархічній серії ситуація інакша: кожний наслідок в формі актуалізованого об’єкта існує лише допоки існує кожна з причин в формі актуалізаторів в серії, яка призвела до актуалізації цього об’єкта. Прикладом ієрархічної серії є стос із книг, де потенціал для знаходження верхньої книги на тому місці, на якому вона є, актуалізується книгою, яка лежить нижче, а актуальний стан книги, яка лежить нижче, одночасно актуалізується книгою, яка лежить ще нижче. При цьому, якщо будь-яку з книг, що лежать нижче, забрати, то потенціал знаходження верхньої книги на тому місці, де вона є, перестане бути актуалізованим.

Незважаючи на те, що, як ми знаємо, для великої частини реальності характерне виникнення актуального стану об’єктів за наявності актуалізаторів, які актуалізують відповідні потенціали, дехто сказав би, що цього не достатньо для того щоб вважати це характерним для всього навколишнього світу. Чому так? Тому що – скажуть вони, – вже не раз напротязі  історії узагальнення щодо цілого на підставі вивчення його частин, яке називається індуктивним узагальненням, виявлялось хибним. І питання про те як можна обґрунтувати подібні узагальнення, є відомим як проблема індукції. Але, по-перше, з твердження, що в деяких випадках індуктивні узагальнення бували хибними, логічно не слідує, що ми не можемо в інших випадках робити виправдані узагальнення такого роду. По-друге, насправді існують способи як робити обґрунтовані висновки такого роду. Одним з таких способів є пропорційний силогізм.

Як ми вже писали, суб’єкт може мати основане на досвіді виправдане переконання про істинність різних логічних та математичних принципів. Відомі таким шляхом математичні істини можна використати для обґрунтування індуктивних узагальнень. Зокрема, як аргументують Тімоті Макгрю та Лідія Макгрю, в контексті раціональної інтуїції можна переконатися в істинності концептуальної основи теореми Бернуллі, на підставі якої обґрунтувати індуктивні узагальнення (McGrew, McGrew, 2016). Теорема Бернуллі, простіше кажучи, передбачає, що всяка достатньо велика вибірка з певної множини містить властивості, характерні для всієї множини. Дані міркування лежать в основі пропорційного силогізму, в рамках якого встановлюється пропорційне відношення між певними характеристиками достатньо великої вибірки з множини та характеристиками всієї множини. З цієї точки зору ми можемо сказати, що оскільки ми спостерігали дійсно велику вибірку об’єктів, з яких складається навколишній світ, то це дає підстави вважати, що характерні для них властивості будуть, ймовірно, характерними і всім об’єктам такого роду. А якщо так, то ми маємо підстави вважати, що актуалізація потенціалу будь-яких речей при наявності актуалізаторів, характерна для відомої нам вибірки фактів, ймовірно, є справедливою і для всього навколишнього світу. Тобто, у відповідності з теоремою Бернуллі, у нас є підстави вважати, що велика кількість спостережень за тим, що актуалізація потенціалу об’єктів передбачає наявність актуалізатора, говорить про те, що це справедливо і для всього навколишнього світу. Звісно теорема дозволяє дійти такого висновку ймовірнісно. Але допоки немає підстав вважати інакше, переконання в тому, що скоріше за все цей висновок є істинним, буде виправданим, а його протилежність ні.

Деякі люди заперечують, що кожний випадок актуалізації потенціалу передбачає наявність причини в формі актуалізатора: вони вважають, що такі факти, як поява віртуальних частинок в вакуумі, спонтанність в визначенні траєкторії руху електронів в двощільовому експерименті, невизначеність часу розпаду атомних ядер та квантове тунелювання є прикладами безпричинної появи об’єктів. Проте різні автори аргументували тезу, що кожен з цих випадків насправді не є ілюстрацією початку існування речей без причини (Loke, 2022).

Всупереч популярній точці зору, вакуум не є просто пустотою, в рамках якої частинки починають існувати без причини. Натомість він представляє собою енергію, яка описується певними законами та є умовою флуктуацій, що призводять до виникнення цих частинок. Тобто це фізичний об’єкт, який є причиною виникнення віртуальних частинок.

Щодо спонтанності в визначенні траєкторії руху електронів в двощільовому експерименті та невизначеності часу розпаду ядер атомів слід сказати наступне. Як пише Джошуа Расмуссен, існує два види наслідків: необхідні та залежні (Rasmussen, 2019). Необхідні виникають в умовах, за наявності яких вони не можуть не виникнути. Залежні виникають в умовах, в рамках вони можуть як виникнути, так і не виникнути. В останньому випадку наслідки все ще залежать від умов, в яких вони виникають, навіть якщо ці умови передбачають спонтанність їх виникнення, або спонтанність деяких їх властивостей. В контексті описаних вище метафізичних поглядів це можна зрозуміти так, що певний індивідуальний об’єкт, або навіть множина індивідуальних об’єктів, можуть мати такий потенціал, актуалізація якого передбачає спонтанну появу одного з декількох можливих варіантів наслідку, кожен з яких має певну ймовірність стати актуальним. З цієї точки зору можна зрозуміти й спонтанність в виборі траєкторії руху електронів в двощільовому експерименті. В рамках даного експерименту електрони залежать від певних умов, відповідна актуалізація потенціалу яких призводить до наслідку, який може мати спонтанно визначені з певного діапазону ймовірних варіантів властивості. Тобто дані умови передбачають спонтанне визначення того, електрони з якою траєкторією будуть актуалізованими. Таким чином можна сказати, що рух електрону по певній траєкторії не є прикладом актуалізації потенціалу, яка не має актуалізатора, але є наслідком актуалізатора в формі певних умов, які спонтанно визначили його траєкторію. Схожим чином можна зрозуміти і невизначеність часу розпаду ядер атомів. Розпад атомів не є актуалізацією потенціалу, яка не має актуалізатора. Він відбувається в залежності від певних умов, пов’язаних, зокрема, з ядерною взаємодією, які до нього призводять. Проте дані умови визначають спонтанним чином конкретний час розпаду атомів.

Нарешті, розглянемо питання про квантове тунелювання. Як пишуть Вільям Крейґ та Джеймс Сінклер, воно завжди представляє собою перехід від одного фізичного стану до іншого, а не виникнення нового фізичного стану з нічого (Craig, Sinclair, 2012). Таким чином, квантове тунелювання також не є контрприкладом до тези, що всяка актуалізація потенціалу передбачає існування актуалізатора.

Отже, ми описали деякі з загальних характеристик навколишнього світу. Різні філософи формулювали аргументи, в рамках яких з загальних характеристик навколишнього світу  виводилось існування фундаменту реальності. Надалі розглянемо один з таких аргументів.

Як ми вже писали раніше, один із способів організації причинно-наслідкових зв’язків в навколишньому світі є ієрархічним та передбачає існування наслідку лише за умови існування кожної з частин причинно-наслідкової серії, яка призвела до його існування. Саме цей вид організації причинно-наслідкових зв’язків буде лежати в основі нашого аргументу. Ієрархічні причинно-наслідкові серії містять безліч об’єктів, які є актуалізаторами інших об’єктів. Їх здатність актуалізувати інші об’єкти є закладеною в їх природу і буде називатися нами внутрішньою причинною силою. Таким чином, якщо нижня книга підпирає ту, що лежить над нею, то це передбачає, що нижня книга має внутрішню причинну силу до актуалізації потенціалу верхньої книги знаходитись на тій висоті, на якій вона знаходиться. Але слід звернути увагу на наступний факт: всі об’єкти ієрархічної причинно-наслідковій серії, які мають актуалізатор, отримують здатність до реалізації своєї внутрішньої причинної сили від цього актуалізатора. Повертаючись до прикладу з книгами, для того, щоб нижня книга могла утримувати верхню книгу на тій висоті, на якій вона є, нижня книга повинна отримати здатність до цього від деякого актуалізатора – наприклад, від столу. Таким чином, всі об’єкти ієрархічної серії, які мають актуалізатор, не є джерелом своєї здатності до внутрішньої причинної сили, а лише запозичають її від чогось, що їм передує. Але якщо кожен з таких об’єктів отримує здатність до внутрішньої причинної сили лише запозичуючи її від іншого об’єкта в формі актуалізатора, то де знаходиться джерело появи цієї здатності в даній серії? Якщо ні один об’єкт ієрархічної причинно-наслідкової серії, який має актуалізатор, не є джерелом здатності до внутрішньої причинної сили, то те, що є джерелом здатності до внутрішньої причинної сили не є об’єктом ієрархічної причинно-наслідкової серії, який має актуалізатор. Отже, кожен з прикладів ієрархічної причинно-наслідкової серії в навколишньому світі повинен мати в своїй основі такий елемент, який не має актуалізатора, але при цьому сам виступає в ролі актуалізатора, який є джерелом здатності до внутрішньої причинної сили інших елементів цієї причинно-наслідкової серії. Ми будемо називати такий елемент в основі кожної ієрархічної причинно-наслідкової серії неактуалізованим актуалізатором.

Отже, в основі кожної ієрархічної причинно-наслідкової серії лежить не актуалізований актуалізатор. Він представляє собою найбільш фундаментальний рівень реальності, від якого залежать менш фундаментальні рівні. Але що саме він собою представляє? Існує ряд аргументів на користь того, що не актуалізований актуалізатор в основі кожної ієрархічної причинно-наслідкової серії представляє собою Бога, яким його мислять томісти.

Всякий об’єкт, який має потенціал, є актуальним об’єктом, стан якого може змінюватися шляхом зміни конфігурації його частин. Всякий актуальний об’єкт, стан якого може змінюватися шляхом зміни конфігурації його частин, має актуалізатор, який надав йому його фактичну форму. Отже, всякий об’єкт, який має потенціал, має актуалізатор, який надав йому його фактичну форму. Але не актуалізований актуалізатор не має актуалізатора, який надав йому його фактичну форму. Отже, не актуалізований актуалізатор не має потенціалу. Ми будемо називати не актуалізований актуалізатор, який не має потенціалу, чистим актом.

Всякий об’єкт, який зазнає змін, є об’єктом, потенціал якого стає актуальним. Всякий об’єкт, потенціал якого стає актуальним, має потенціал. Отже, всякий об’єкт, який зазнає змін, має потенціал. Чистий акт не має потенціалу. Отже, чистий акт не зазнає змін. Всё, що обмежене часом, зазнає змін. Отже, чистий акт не обмежений часом.

Всякий матеріальний об’єкт є конфігурацією частин, одна з можливих форм розположення яких є актуалізованою. Всяка конфігурація частин, одна з можливих форм розположення яких є актуалізованою, має потенціал та актуалізатор. Отже, всякий матеріальний об’єкт має потенціал та актуалізатор. Але чистий акт не має потенціалу та актуалізатора. Отже, чистий акт не є матеріальним об’єктом. Крім того, всякий матеріальний об’єкт зазнає змін і обмежений часом. Оскільки чистий акт не зазнає змін та не обмежений часом, то чистий акт не є матеріальним.

Поняття недосконалості та досконалості пов’язані з наявністю або відсутністю в об’єкта певних дефектів, які заважають йому актуалізувати його потенціал. Недосконалі об’єкти мають дефекти такого роду в той час, як досконалі їх не мають. Наприклад, якщо коріння дерева є певним чином пошкодженим, то воно не зможе повноцінно актуалізувати свій потенціал до поглинання води та мінеральних речовин. В цьому відношенні дане дерево буде недосконалим в той час як дерево без подібних пошкоджень в цьому відношенні буде досконалим. В контексті такого погляду на природу недосконалості та досконалості можна аргументувати, що чистий акт не має в своїй природі ніякої не досконалості та є цілком досконалим. Така аргументація будується наступним чином. Всякий недосконалий об’єкт є об’єктом, який має дефекти, що заважають йому актуалізувати його потенціал. Всякий об’єкт, який має дефекти, що заважають йому актуалізувати його потенціал, має не актуалізований потенціал. Отже, всякий недосконалий об’єкт має не актуалізований потенціал. Але чистий акт не має не актуалізованого потенціалу. Отже, чистий акт не є недосконалим об’єктом. З іншого боку, всякий об’єкт є досконалим пропорційно кількості актуалізованого потенціалу. Чистий акт – об’єкт. Отже, він є досконалим пропорційно кількості актуалізованого потенціалу. Потенціал чистого акту є повністю актуалізованим. Отже, чистий акт є цілком досконалим.

Поняття про доброту пов’язане зі здатністю об’єктів певного виду актуалізувати специфічний для них потенціал. Наприклад, специфічним для автомобіля потенціалом є його здатність перевозити пасажирів та вантажі. Автомобіль, який в більшій мірі актуалізує такий потенціал, є більш добрим. Автомобіль, який в меншій мірі актуалізує такий потенціал, є менш добрим. З урахуванням цього можна сказати, що всякий об’єкт є недобрим пропорційно тому, скільки специфічного для нього потенціалу є не актуалізованим. Оскільки чистий акт – об’єкт, то чистий акт є недобрим пропорційно тому, скільки специфічного для нього потенціалу є не актуалізованим. Потенціал чистого акту є повністю актуалізованим. Отже, чистий акт не має в собі нічого недоброго. Крім того, всякий об’єкт є добрим пропорційно тому, скільки специфічного для нього потенціалу є актуалізованим. Оскільки чистий акт – об’єкт, то чистий акт є добрим пропорційно тому, скільки специфічного для нього потенціалу є актуалізованим. Потенціал чистого акту є повністю актуалізованим. Отже, чистий акт є повністю добрим.

Всі об’єкти, які відрізняються один від одного, є об’єктами, що мають відмінні риси. Всі об’єкти, які мають відмінні риси, є об’єктами, що мають відмінні досконалості, або вади. Отже, всі об’єкти, які відрізняються один від одного, є об’єктами, що мають відмінні досконалості, або вади. Всі об’єкти, що мають відмінні досконалості, або вади, є об’єктами, які мають відмінні потенціали. Отже, всі об’єкти, які відрізняються один від одного, є об’єктами, які мають відмінні потенціали. Але фундаментальні об’єкти в основі кожної з ієрархічних причинно-наслідкових серій не є об’єктами, які мають різні потенціали: кожна така серія має в своїй основі чистий акт з однаково нульовим потенціалом. Отже, фундаментальні об’єкти в основі кожної з ієрархічних причинно-наслідкових серій не є об’єктами, які відрізняються один від одного. Це значить, що кожна з ієрархічних причинно-наслідкових серій має в своїй основі не свій окремий чистий акт, а один і той самий чистий акт. Тобто існує лише один єдиний чистий акт, який лежить в основі кожної з ієрархічних причинно-наслідкових серій.

Всякий об’єкт є могутнім пропорційно тому, актуалізація потенціалу скількох речей від нього залежить. Чистий акт – об’єкт. Тому чистий акт є могутнім пропорційно тому, актуалізація потенціалу скількох речей від нього залежить. Як було показано вище, всі існуючі речі залежать від чистого акту. Отже, він є максимально могутнім – всемогутнім.

Однією з особливостей причинно-наслідкових зв’язків в нашому світі є той факт, що всі причини можуть призвести до появи наслідків лише в формі таких об’єктів, які є частиною цих причин. Наприклад, для того, щоб причина в формі Джона могла призвести до наслідку в формі отримання Бобом грошей, необхідно, щоб ці гроші були частиною цієї причини – тобто були у Джона. Ще одна ілюстрація: для того, щоб причина в формі насосу могла призвести до наслідку в формі появи води, необхідно, щоб вода була частиною своєї причини – тобто знаходилась в насосі. Або інша ілюстрація: для того, щоб причина в формі певних умов могла призвести до наслідку в формі хімічної реакції, необхідно, щоб складові частини цієї реакції були частиною своєї причини – тобто частиною зазначених умов. Описана особливість причинно-наслідкових зв’язків отримала назву «принцип пропорційної причинності». У відповідності з цим принципом для того, щоб причина в формі чистого акту могла призвести до появи наслідку в формі ієрархії нашого світу, необхідно, щоб світ був частиною своєї причини – тобто необхідно, щоб світ в тій чи іншій формі був частиною чистого акту.

Форма – це принцип організації, характерний для певного об’єкта. Як пише Патрік Флін, з нашого досвіду ми знаємо про два способи існування форм: матеріальний та інтенціональний (Flynn, 2023). Матеріальний спосіб існування форм представляє собою принцип організації, характерний для речей, які зроблені з певного матеріалу. Наприклад, спосіб сполучення частин стільця є його матеріальною формою. Інтенціональний спосіб існування форм представляє собою принцип організації частин об’єктів, які існують в свідомості. Наприклад, спосіб організації частин скульптури, яка існує в свідомості скульптора, представляє собою інтенціональну форму. З урахуванням цих пояснень ми можемо сказати, що форми ієрархії навколишнього світу, які знаходяться в чистому акті, можуть існувати в ньому одним з двох способів: або матеріальним чином, або інтенціональним чином. Якщо форми навколишнього світу містяться в чистому акті матеріальним чином, то він не є нематеріальним об’єктом. Але вище ми вже аргументували, що він є нематеріальним об’єктом. Таким чином, хибно, що форми навколишнього світу містяться в чистому акті матеріальним чином. Отже, форми навколишнього світу містяться в чистому акті інтенціональним чином – як ідеї всередині інтелекту.

До описаного в попередньому абзаці висновку можна дійти й у інший спосіб. Всі форми, які мають вигляд індивідуальних об’єктів, є формами, що існують після їх актуалізації чистим актом. Але всі форми, які існують в чистому акті до актуалізації ним навколишнього світу, не є формами, що існують після їх актуалізації чистим актом. Отже, всі форми, які існують в чистому акті до актуалізації ним навколишнього світу, не є формами, які мають вигляд індивідуальних об’єктів. Такі форми описують деякі характеристики певних об’єктів, але фактично існують окремо від будь-яких таких об’єктів і не враховують ніякі їх специфічно індивідуальні властивості. Оскільки всяка форма, яка описує дещо загальне, не враховуючи специфічно індивідуального, є абстрактною, то і форми, які існують в чистому акті до створення світу, існують в ньому абстрактним чином. При чому, як зазначає вже згаданий Патрік Флін, форми в навколишньому світі є достатньо складними і взаємопов’язаними між собою. Тому, якщо чистий акт містить їх в собі в формі абстракцій, то він містить у собі ряд абстрактних ідей, які складним чином між собою поєднані. Але всяка множина складно організованих абстрактних об’єктив представляє собою ідею; абстрактні об’єкти, які описують наш світ до його актуалізації, представляють собою множину складно організованих абстрактних об’єктів; отже, абстрактні об’єкти, які описують наш світ до його актуалізації, представляють собою ідею. Все, що містить у собі ідеї, є інтелектом; природа чистого акту є тим, що містить у собі ідеї; отже, природа чистого акту є інтелектом.

Таким чином, ми двома способами встановили, що чистий акт має інтелект. Всякий інтелект має рівень знань, пропорційний кількості ідей, які в ньому знаходяться. Оскільки чистий акт – інтелект, то він має рівень знань, пропорційний кількості ідей, які в ньому знаходяться. В інтелекті чистого акту знаходяться всі ідеї, які актуалізуються в навколишньому світі. Інтелект, який містить всі ідеї, які актуалізуються в навколишньому світі, є всезнаючим. Тому чистий акт є всезнаючим.

Отже, всі ієрархічні причинно-наслідкові серії в навколишньому світі підтримуються в існуванні неактуалізованим актуалізатором, який фактично є фундаментом реальності та має такі атрибути, як нульовий потенціал, незмінність, позачасовість, нематеріальність, максимальна досконалість, максимальна доброта, єдинство, всемогутність, інтелект, всезнання. Об’єкт, який має такі атрибути, називається Богом. Тому фундаментом реальності є Бог.

Вище ми зробили лише загальний опис томізму. Його більш детальний філософський аналіз можна знайти, наприклад, в роботах Едварда Фесера (Feser, 2009; Feser, 2014; Feser, 2019). Деякі люди цікавляться тим, як томізм співвідноситься з богослов’ям. Прикладом аналізу такого співвідношення є робота Брайяна Девіса (Davies, 1993).

Отже, ми показали, що в суб’єкта пізнання може сформуватися виправдане метафізичне переконання щодо деяких загальних рис світу. Ми також показали, що в їх контексті він може переконатися в існуванні Бога, яким він розуміється в томізмі. Якщо за таких умов суб’єкт не матиме достатніх підстав для сумніву в цьому, то у відповідності з епістемологічними принципами дане переконання буде виправданим.

Використані джерела.

Aquinas T. Summa Theologica. Coyote Canyon Press, 2010. 4720 p.

Craig W. L., Sinclair J. D. The kalam cosmological argument. In The Blackwell Companion to Natural Theology ed. W. L. Craig and J. P. Moreland. Wiley-Blackwell; 1st edition, 2012. P. 101-201.

Davies B. The Thought of Thomas Aquinas. Clarendon Press, 1993. 408 p.

Davies B., Ruse M. Taking God Seriously: Two Different Voices. Cambridge University Press, 2021. 300 p.

Feser E. Aquinas: A Beginner’s Guide. Oneworld Publications, 2009. 224 p.

Feser E. Aristotle’s Revenge: The Metaphysical Foundations of Physical and Biological Science. Editiones Scholasticae, 2019. 515 p.

Feser E. Scholastic Metaphysics: A Contemporary Introduction. Editiones Scholasticae, 2014. 290 p.

Flynn P. The Best Argument for God. Sophia Institute Press, 2023. 338 p.

Kai-man K. Rainbow of Experiences, Critical Trust, and God: A Defense of Holistic Empiricism. Continuum; 1st edition, 2011. 336 p.

Loke A. T. E. The Teleological and Kalam Cosmological Arguments Revisited. Palgrave Macmillan, 2022. 511 p.

McGrew T., McGrew L. Internalism and Epistemology: The Architecture of Reason. Routledge, 2016. 208 p.

Rasmussen J. How Reason Can Lead to God: A Philosopher’s Bridge to Faith. IVP Academic, 2019. 208 p.

Swinburne R. The Coherence of Theism. Oxford University Press, 2016. 320 p.

van Inwagen P. Metaphysics. Routledge; 4th edition. 2014, 354 p.