Філософські аргументи на користь існування Бога в епоху новітнього часу

1. Опис роботи.

Як пише Брайян Девіс, існує принаймні дві точки зору щодо значення слова «Бог»: це класичний теїзм та персоналізм (Davies, Ruse, 2021). Перша точка зору була домінуючою серед традиційних мислителів, в той час як друга отримала розвиток та вплив переважно в період новітньої історії. Обидві позиції передбачають, що Бог є основою реальності в формі максимально могутньої інтелектуальної сутності, яка існує вічно та не має фізичних властивостей. Але, згідно з класичним теїзмом, Бог є незмінним, простим та цілком унікальним (Feser, 2009). В той же час персоналізм передбачає, що Бог не є простим та незмінним. Крім цього, він не є цілком унікальним і входить до числа всіх інших особистостей (Swinburne, 2004). Це значить, що, як і інші особистості, Бог має певні знання, наміри та силу. Але, на відміну від них, його здібності є максимальними. І розгляд деяких аспектів цієї точки зору є предметом даної статті. Надалі ми збираємося описати певні принципи, які суб’єкт пізнання використовує в ході пізнання світу, та показати, яким чином в їх контексті він може прийняти персоналістичний погляд на Бога. Викладати відповідний хід думок ми будемо в контексті філософської роботи таких мислителів, як Ендрю Лок, Олексій Буров та Джошуа Расмуссен.

2. Деякі питання епістемології.

Досвід представляє собою переживання суб’єкта з точки зору від першої особи, в рамках якого ті чи інші речі здаються йому частиною дійсності. З одного боку, дещо може здаватися суб’єкту частиною дійсності просто тому, що безпосередньо являється в досвіді – наприклад, все те, що він сприймає за допомогою зору. З іншого боку, деякі речі можуть здаватися йому частиною дійсності не тому, що вони є безпосередньо явленими в досвіді, а в контексті інших речей, які є безпосереднім змістом досвіду – як у випадку, коли певний висновок здається істинним на підставі передумов, що описують явлені в досвіді факти. Хоча насправді навіть сам процес виведення висновку з передумов представляє собою частину досвіду, в контексті якого безпосередньо явленими суб’єкту пізнання є відношення між передумовами. І в контексті різних видів досвіду формуються всі переконання, які має суб’єкт пізнання: як правило він переконаний в тому, що йому здається частиною дійсності – чи-то на підставі того, що воно безпосередньо явлене в його досвіді, чи-то на підставі висновків з певних передумов.

Іноді бувають ситуації, коли суб’єкт пізнання переконується в хибності того, що йому раніше здавалося істинним на підставі минулих екземплярів досвіду. Але це відбувається в контексті того, що йому здається істинним в контексті нових екземплярів досвіду. Наприклад, основане на минулому досвіді переконання в тому, що певна людина ніколи не каже неправду, може здатися хибним в контексті нових екземплярів досвіду, які являють суб’єкту ситуацію, коли йому здається, що вона каже неправду. Таким чином, для того, щоб вважати, що певні екземпляри досвіду не відображають дійсність, треба основуватися на інших екземплярах досвіду, які здаються такими, що відображають дійсність. І в такому контексті переконання суб’єкта будуть відповідати доступним йому даним якщо на їх істинність будуть вказувати певні екземпляри досвіду і при цьому у нього не буде достатніх підстав вважати їх хибними в контексті інших екземплярів досвіду. Переконання, що задовольняють цим умовам, називаються виправданими. Ті ж, що їм не задовольняють, – невиправданими.

3. Досвід, метафізика та персоналізм.

Існують різні види досвіду: інтроспекція, чуттєвий досвід, раціональна інтуїція, міжособистісний досвід, досвід спогадів тощо (Kai-man, 2011). Ми сконцентруємось на розгляді лише декількох видів досвіду, які є необхідними для викладу матеріалу даної статті. Інтроспективний досвід – це переживання суб’єктом пізнання своїх власних психічних станів, таких як емоції, відчуття, думки тощо. Чуттєвий досвід є переживанням кольорів, запахів, звуків тощо, які розкривають суб’єкту принаймні певні властивості навколишнього світу. Нарешті, раціональна інтуїція – це досвід, в рамках якого суб’єкт в своїй свідомості «розглядає» певні логічні, математичні та деякі інші поняття та відношення між ними і в ході цього процесу зіштовхується з відчуттям, що вони відображають істину про світ. Таким чином, раціональна інтуїція формує певні логічні, математичні й деякі інші переконання.

В контексті різних видів досвіду суб’єкту може здаватися, що довкола нього знаходяться індивідуальні об’єкти, які складають навколишній світ. Не маючи достатніх підстав в контексті інших екземплярів досвіду вважати інакше, його переконання в існуванні навколишнього світу буде задовольняти доступним йому даним та виправданим. І в цьому контексті у нього може виникнути питання про те, якими є найбільш загальні властивості навколишнього світу. Відповідь на це питання є предметом вивчення метафізики (van Inwagen, 2014). Наприклад, одне з питань метафізики полягає в тому, чи є навколишній світ об’єктивним – тобто існуючим за межами досвіду суб’єкта та пов’язаної з ним волі. І в контексті досвіду суб’єкту може просто здаватися, що об’єкти, з якими він взаємодіє, існують за межами його досвіду і не залежать від його волі – є об’єктивними. Якщо він при цьому не має достатніх підстав вважати інакше в контексті інших екземплярів досвіду, то його переконання буде відповідати тому, на що вказує його досвід і за визначенням матиме статус виправданого. Але існують й інші питання, які вивчаються в метафізиці. Одне з них полягає в тому, як загалом виглядає структура навколишнього світу. Зокрема, чи має його ієрархія фундаментальний рівень і якщо має, то що він собою представляє? Або ж чи існує в напрямку минулого дещо, що не є наслідком чогось іншого, але є умовою існування всіх більш пізніх речей? Як вже зазначалось, теїзм загалом і персоналізм зокрема відповідають на такі питання. Вони передбачають, що фундаментальний рівень або безпричинна причина в напрямку минулого існують і що вони представляють собою Бога. І надалі ми розглянемо яким чином суб’єкт пізнання може в цьому переконатися.

Протягом історії різними мислителями було сформульовано велику кількість аргументів на користь існування Бога. Серед них є як класичні, так і більш сучасні (Ruloff, Horban, 2021). Деякі з цих аргументів мають на меті доказ існування істоти, яка має всі атрибути Бога. Але в той же час деякі інші з цих аргументів націлені на доказ існування істоти, яка має не всі, а лише деякі атрибути Бога. Втім, остання група аргументів все одно може розглядатися як аргументи на користь існування Бога у зв’язку з тим, що вони підвищують ймовірність існування Бога навіть якщо не доводять його існування поза межами сумнівів. Більше того: навіть якщо окремо один від одного такі аргументи не доводять існування Бога поза межами сумнівів, але шляхом об’єднання вони можуть це зробити не менш переконливо, ніж аргументи, які націлені на доказ існування істоти з всіма атрибутами Бога. І в даній статті ми будемо мати справу саме з такими аргументами. Ми викладемо три аргументи, на підставі яких суб’єкт може переконатися в існуванні істоти, яка має деякі, хоча і не всі, атрибути Бога, а потім покажемо яким чином, сполучивши ці аргументи, він може переконатися в існуванні Бога, яким його бачать персоналісти.

4. Космологічний аргумент.

Сімейство космологічних аргументів має на меті доказ тези про те, що послідовність причин та наслідків містить в своїй основі елемент, який не є наслідком будь-чого іншого, але є умовою для існування всіх інших речей. Крім того, після доказу тези про існування такого елемента, в рамках космологічних аргументів, як правило, захищається теза про те, що він має деякі, або всі атрибути Бога. Зараз ми будемо розглядати один з аргументів такого роду, який було запропоновано Ендрю Локом (Loke, 2017, Loke, 2022). Спочатку пояснимо деякі терміни, а потім будемо розглядати сам аргумент.

4.1. Основні поняття.

Як ми вже писали, суб’єкт пізнання може переконатися в існуванні індивідуальних об’єктів, які складають навколишній світ. Окремо взятий індивідуальний об’єкт, або комбінацію таких об’єктів ми будемо називати положеннями речей. Суб’єкт пізнання в той же спосіб може переконатися і в тому, що окремі положення речей можуть призводити до виникнення нових положень речей. Крім того, вони можуть призводити до виникнення, або втрати властивостей в уже існуючих положень речей – тобто до змін. Положення речей, яке призводить до виникнення нових положень речей, або до змін вже існуючих положень речей, ми будемо називати причинами. Те, до чого призводять причини, ми будемо називати наслідками. Зв’язок між причинами та наслідками для зручності можна називати причинно-наслідковим зв’язком, а послідовність положень речей, які знаходяться в таких зв’язках – причинно-наслідковими серіями. Вони бувають двох видів: ієрархічні та лінійні. Ієрархічні причинно-наслідкові серії влаштовані таким чином, що кожний наслідок в їх рамках існує лише за умови одночасного існування всієї послідовності причин, яка йому передує. Наприклад, наслідок в формі книги, яка знаходиться на певній висоті, може існувати в такому стані лише якщо її підтримує в ньому причина в формі іншої книги, яку водночас підтримує послідовність книг, що знаходяться нижче, та всіх опор, на які вони опираються. Лінійні причинно-наслідкові зв’язки передбачають, що причини призводять до початку існування своїх наслідків в певний момент часу і при цьому наслідки можуть продовжувати існувати в інші моменти часу навіть якщо їх причини вже не існують. Наприклад, зірка в певний момент часу стає причиною наслідку в формі фотонів. І фотони в інший момент часу можуть продовжити існувати навіть якщо зірка вже не існує. При обговоренні космологічного аргументу надалі ми будемо мати справу з лінійними причинно-наслідковими зв’язками.

4.2. Принцип причинності.

Отже, суб’єкт пізнання в контексті досвіду може переконатися в тому, що в навколишньому світі існують положення речей, які є наслідками певних причин – зокрема, в рамках лінійних серій. Але чи кожне положення речей, яке має початок свого існування, має причину? Існують способи, в які суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що кожне. По-перше, в контексті раціональної інтуїції він може мати видимість того, що ніщо не виникає з нічого (Craig, 2008). За відсутності достатніх підстав вважати те, на що вказує дана видимість, хибним в контексті інших екземплярів досвіду, переконання суб’єкта пізнання в тому, що ніщо не виникає з нічого буде задовольняти доступним даним досвіду і за визначенням мати статус виправданого. По-друге, в рамках виправданого на основі раціональної інтуїції переконання в істинності деяких простих математичних тверджень, суб’єкт пізнання може обґрунтувати теорему Бернуллі. Як пишуть Тімоті Макгрю та Лідія Макгрю, у відповідності з цією теоремою властивості достатньо великої вибірки з множини фактів відображають властивості всієї множини фактів (McGrew, McGrew, 2016). Крім того, суб’єкт пізнання може мати велику вибірку спостережень за різними частинами світу, де з нічого не виникають будь-які положення речей. У відповідності з теоремою Бернуллі він може зробити висновок, що ця вибірка характеризує і всю множину фактів щодо реальності: з нічого не виникають будь-які положення речей.

Отже, суб’єкт пізнання може мати принаймні дві причини вважати, що будь-які положення речей не виникають з нічого. Це передбачає, що всяке положення речей, яке виникає, виникає з чогось – тобто має причину. Але деякі люди стверджують, що квантова механіка дає підстави вважати таке переконання хибним у зв’язку з тим, що ілюструє приклади речей, які мають початок, та не мають причини: виникнення віртуальних частинок в вакуумі, принцип невизначеності, розпад ядер атомів, лібертаріанська вільна воля тощо. Втім, слід сказати, що існує критика кожного з кандидатів на виникнення чогось з нічого (Loke, 2022). Зокрема, віртуальні частинки насправді виникають не з нічого, а з енергії вакууму, який є фізичним об’єктом з певними властивостями. Судячи з усього, деякі люди вважають інакше у зв’язку з тим, що розуміють слово «вакуум» як позначення поняття про відсутність будь-чого іншого в той час, як в сучасній фізиці це слово не має такого значення і позначає поняття про певні фізичні об’єкти.

Щодо принципу невизначеності, то він передбачає, що енергія може спонтанно за короткий проміжок часу отримати велике значення, в результаті чого буде значною невизначеність її вимірювання. Але з твердження, що енергія може проявляти таку спонтанність, не слідує, що вона виникла з нічого. Принцип невизначеності описує те, як поводить себе вже існуюча енергія, а не те, як вона виникає. А що стосується розпаду ядер атомів, то мова йде про невизначеність точного моменту часу, коли це повинно відбутись. Але, знову ж-таки, з твердження про відсутність визначеності точного часу їх розпаду не слідує, що їх розпад не має причини. Як пише Ендрю Лок, посилаючись на роботи фізиків, насправді розпад атомів демонструє закономірності, які вказують на існування більш фундаментальних впорядкованих причин, які його зумовлюють – зокрема, пов’язаних з слабкою ядерною взаємодією (Loke, 2022). Слід також додати, що, як пише Джошуа Расмусен, існує два види наслідків: необхідні та залежні (Rasmussen, 2019). В той час, як необхідні наслідки не можуть не настати за умови наявності певної причини, залежні наслідки виникають в контексті певних умов, але не обов’язково. В цьому контексті можна краще зрозуміти факти, пов’язані з принципом невизначеності та розпадом ядер атомів. В обох випадках певні наслідки виникають спонтанно, але це відбувається в залежності від певних умов. Тобто залежність наслідків від певних умов існує, навіть якщо ці умови не передбачають необхідність їх виникнення.

Ще один гіпотетичний контрприклад до тези про існування у кожного наслідку причини – лібертаріанська свобода волі, яка передбачає здатність суб’єктів виконувати дії, які не є визначеними попередніми причинами. Деякі люди вважають, що здатність діяти таким чином, який не визначений попередніми причинами, передбачає, що відповідні дії є безпричинними наслідками. Але на це можна відповісти, вказавши на те, що хоча вільні дії й не є визначеними попередніми причинами – з цього не слідує, що вони не мають причин. Як ми зазначали вище, наслідки можуть бути як необхідними, так і залежними. Вільні дії відносяться до другого виду наслідків. Вони залежать від причини в формі суб’єкта, який керується певними міркуваннями щодо цінностей, коли вирішує, яку дію йому виконати  (Loke, 2022). Але, хоча суб’єкт разом з його цінностями і є умовою, від якої залежить вибір конкретної дії, дана дія не є необхідною в контексті даної умови і могла б не бути реалізованою, якби вибір був іншим.

4.3. Першопричина.

Отже, суб’єкт пізнання може мати підстави вважати, що кожне положення речей, яке починає існувати, має причину, і не мати підстав вважати інакше. В такому контексті його переконання в тому, що такі положення речей є частиною лінійної причинно-наслідкової серії, буде виправданим. І надалі він може розглянути питання про те, як лінійна причинно-наслідкова серія виглядає загалом. Існує три логічні можливості (Loke, 2022). Вона або має нескінченну в напрямку минулого довжину, або не має нескінченної в напрямку минулого довжини. І якщо вона не має нескінченної в напрямку минулого довжини, то або має форму причинно-наслідкової петлі, яка не містить першого елементу і організована в формі кола, або не має форми причинно-наслідкової петлі і має перший елемент. Надалі проаналізуємо ці варіанти більш детально.

Розглянемо ситуацію з рухом потягу. У його складі один вагон рухає інший вагон, інший вагон рухає ще інший вагон і так далі. Ні один вагон сам по собі не здатен зрушити з місця наступний вагон, якщо перед цим й сам не буде зрушеним з місця. Таким чином, для того, щоб вагон міг передати властивість руху до наступного вагону, він і сам повинен її отримати. Але якщо ні один вагон не є джерелом властивості початку руху і лише запозичує її з зовнішнього джерела, то тоді те, що є джерелом появи такої властивості у складі потягу, не є вагоном. Як ми знаємо, зазвичай таким джерелом є локомотив. І цей висновок не зміниться навіть якщо припустити можливість існування нескінченної кількості вагонів. Оскільки ні один з них не є джерелом появи властивості початку руху у складі потягу і може лише запозичити її зовні, то те, що є її джерелом, не є вагоном. Отже, для можливості руху такого потягу буде все одно необхідним зовнішнє джерело.

Ситуація з лінійною причинно-наслідковою серією є схожою на описану вище ситуацію з потягом. В рамках лінійної серії наслідки виникають послідовно один за одним в результаті того, що один наслідок стає причиною наступного, наступний ще наступного і так далі. Ні один наслідок не може призвести до появи наступного наслідку якщо перед цим і сам не почне існувати. Таким чином, для того, щоб наслідок міг передати властивість початку існування наступному наслідку, він і сам повинен її отримати. Але якщо ні один наслідок не є джерелом властивості початку існування і лише запозичує її з зовнішнього джерела, то тоді те, що є джерелом появи такої властивості у складі лінійної серії, не є наслідком. Оскільки всякий наслідок має початок свого існування, то джерело здатності до початку існування в даній серії не має початку. Таким чином, для того, щоб в лінійній серії могли існувати наслідки, необхідно існування причини, яка не є наслідком. І цей висновок не зміниться навіть якщо припустити, що кількість наслідків в рамках даної серії є нескінченною. Оскільки ні один з них не є джерелом властивості початку існування, то таким джерелом повинно бути дещо, що передує нескінченній серії наслідків. Інакше кажучи, в напрямку минулого повинно існувати дещо, що є джерелом наслідків, але не є наслідком.

Зроблений вище висновок можна підсилити додатковими міркуваннями. Виходячи з написаного вище, кожен наслідок має причину. Все, що має причину, є залежним від зовнішнього джерела. Отже, всякий наслідок є залежним від зовнішнього джерела. Таким чином, вся множина таких наслідків є множиною, яка складається з залежних положень речей. Але, як пише Джошуа Расмуссен, наш досвід підтверджує, що всяка множина, яка складається з залежних положень речей, є і сама залежною від чогось зовнішнього (Rasmussen, 2019). Це можна виразити за допомогою вже згаданої теореми Бернуллі: суб’єкт пізнання може знати про велику вибірку випадків, коли множина, яка складається з залежних об’єктів, є й сама залежною від чогось іншого і на підставі цього зробити висновок, що це, ймовірно, характеристика всіх існуючих множин, які складаються з залежних об’єктів. Але якщо так, то множина всіх наслідків в лінійній серії залежить від чогось зовнішнього по відношенню до неї. Оскільки все, що є наслідком, утворює деяку множину, частиною якої не є те, що є її джерелом, то те, що є її джерелом, не є наслідком.

Два сформульовані умовиводи призводять до висновку, який дає підстави вважати хибними одночасно і гіпотезу нескінченної в напрямку минулого лінійної причинно-наслідкової серії і гіпотезу причинно-наслідкової петлі, яка не містить першого елементу і організована в формі кола. В той же час ці умовиводи дають підстави вважати істинною гіпотезу про існування першого елементу. По-перше, розглянемо гіпотезу нескінченної в напрямку минулого причинно-наслідкової серії. Якщо вона є істинною, то лінійна причинно-наслідкова серія в напрямку минулого містить нескінченну кількість елементів, кожен з яких має початок свого існування та причину і не має такого елементу, який існує без початку та причини. Але розглянуті умовиводи дають підстави вважати, що в напрямку минулого такий елемент є навіть якщо припустити, що загалом в лінійній серії є нескінченна кількість елементів. Отже, гіпотеза нескінченної в напрямку минулого причинно-наслідкової серії є хибною. По-друге, гіпотеза петлі передбачає, що причинно-наслідкова серія має форму кола, в рамках якого кожен елемент має причину і при цьому й сам виступає в ролі причини серії наслідків, яка призводить до виникнення цього ж елемента. Згідно з даною гіпотезою кожен елемент причинно-наслідкової серії має початок свого існування та причину. Якщо це так, то тоді в напрямку минулого не існує першого елементу, який не має початку та причини. Але наведені вище аргументи дають підстави вважати, що в напрямку минулого існує перший елемент, який не має початку та причини. Отже, хибно, що кожен елемент причинно-наслідкової серії має початок свого існування та причину. Отже, гіпотеза петлі є хибною. До того ж, як пише Ендрю Лок, на її хибність також вказує узагальнений другий закон термодинаміки, який сформулював космолог Арон Волл  (Loke, 2022). Отже, методом виключення встановлено, що в напрямку минулого існує перший елемент лінійної причинно-наслідкової серії. Ми будемо називати його першопричиною. Тепер ми можемо розглянути властивості першопричини більш детально.

4.4. Властивості першопричини.

Будь-які зміни є втратою або отриманням властивостей певним положенням речей. Всяка втрата або отримання властивостей певним положенням речей має початок існування. Отже, всі зміни мають початок існування. Виходячи з написаного раніше, всі речі, які мають початок існування, є вторинними по відношенню до першопричини. Отже, всі зміни є вторинними по відношенню до першопричини. Все, що містить в собі зміну, є частиною вже існуючої послідовності змін. Оскільки першопричина в стані, коли будь-які наслідки ще не існували, не була частиною послідовності змін, то першопричина в цьому стані не містила в собі будь-якої зміни. Все, що існує в часі, є частиною послідовності змін. Оскільки першопричина у стані відсутності наслідків не була частиною послідовності змін, то першопричина в такому стані не існувала в часі. Все, що не існує в часі, існує вічно. Отже, першопричина у стані відсутності наслідків існувала вічно.

Таким чином, першопричина до появи послідовності змін вічно існувала у стані без змін. Втім, слід зазначити, що з цього не слідує, що вона не могла вийти з незмінного стану. Як пише Ендрю Лок, для того, щоб стати причиною першої зміни, першопричина повинна була отримати властивість «стати причиною першої зміни», якої в неї не було до цього, а отже змінитися (Loke, 2022). Таким чином, першопричина повинна бути вічно незмінною до появи першої зміни, але при створенні останньої й сама змінитися, вийшовши з незмінного стану. Це має наслідки для розуміння ще однієї властивості першопричини. Ми знаємо, що для всієї фізичної реальності характерні зміни: її основа в формі мікросвіту є динамічною і весь час змінюється. Оскільки всі фізичні тіла весь час змінюються, а першопричина не є такою, що весь час змінюється, то першопричина не є фізичним тілом. Це дещо, що не має фізичної природи.

Вище ми зазначили, що першопричина для створення першої зміни повинна була вийти з незмінного стану. Але яким чином це можливо? Вихід першопричини з незмінного стану повинен був відбутись або під впливом чогось зовнішнього, або під впливом чогось внутрішнього, що є частиною її природи. Втім, першопричина не має зовнішньої причини. Отже, вона призвела до першої зміни під впливом чогось внутрішнього по відношенню до неї. Тобто першопричина має здатність призводити до виникнення змін, яка є незалежною від будь-яких зовнішніх причинних умов.

Якщо, внутрішня природа першопричини представляє собою сукупність умов, які з необхідністю передбачають реалізацію нею першої зміни, то тоді виходить, що така сукупність умов призводить до виникнення змін настільки ж довго, наскільки довго існує сама першопричина. Тобто першопричина не існує без існування змін. Але вище було показано, що суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що першопричина існувала в незмінному стані перед появою змін. Отже, хибно, що внутрішня природа першопричини представляє собою сукупність умов, які з необхідністю передбачають реалізацію нею першої зміни.

Якщо внутрішня природа першопричини представляє собою певну сукупність умов, які повинні призвести до появи першої зміни, але при цьому роблять це не з необхідністю, а просто з певною ймовірністю, то це передбачає, що першопричина знаходиться в нестабільному стані, який з певною ймовірністю повинен призвести до появи першої зміни. Але якщо першопричина є нестабільною і з певною ймовірністю повинна змінитися, то це не могло не відбуватися протягом вічності. Вона не могла існувати вічно в нестабільному стані без змін. Але, як було показано раніше, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що першопричина до появи першої зміни існувала вічно в стані без змін. Отже, хибно, що внутрішня природа першопричини представляє собою певну сукупність умов, які повинні призвести до першої зміни не з необхідністю, а з певною ймовірністю.

Якщо внутрішня природа першопричини представляє собою сукупність умов, які повинні були реалізувати появу першої зміни, то така сукупність умов є або умовами, які до цього призвели з необхідністю, або сукупністю умов, які призвели до цього не з необхідністю, а з певною ймовірністю. Вище ми показали, що джерело такої зміни не є ні сукупністю умов, які повинні були реалізувати її з необхідністю, ні сукупністю умов, які повинні були реалізувати її не з необхідністю, а з певною ймовірністю. Отже, хибно, що поява першої зміни була визначена сукупністю якихось умов у внутрішній природі першопричини. І оскільки внутрішня природа першопричини, яка призвела до появи першої зміни, зробила це або в залежності від певної сукупності умов, або без залежності від таких умов, то внутрішня природа першопричини є такою, що вона була здатною реалізувати першу зміну без визначення цього результату будь-якими умовами.

Чим саме може бути внутрішнє джерело першої зміни першопричини, яке не визначене будь-якими умовами? Як пише Ендрю Лок, за визначенням здатність бути причиною певного наслідку, яка при цьому не є визначеною якимись умовами, представляє собою лібертаріанську вільну волю. Оскільки реалізація першопричиною першої зміни є прикладом її здатності бути причиною певного наслідку, яка при цьому не є визначеною якимись умовами, то це передбачає, що першопричина має лібертаріанську вільну волю (Loke, 2022). При цьому суб’єкт пізнання може встановити шляхом висновку від частин до цілого в контексті теореми Бернуллі, що всі, хто мають лібертаріанську вільну волю, є особистостями. Отже, першопричина повинна мати властивості особистості. Втім, хтось може заперечити проти того, що досвід дійсно підтверджує наявність в особистостей лібертаріанської вільної волі, стверджуючи, що існує кореляція між діями особистостей та умовами їх життя. Проте з твердження, що така кореляція існує, логічно не слідує, що кожна дія відповідних особистостей є повністю визначеною умовами. Разом з тим, як пише Майкл Г’юмер, суб’єкт пізнання може в контексті досвіду відчувати, що його дії не є визначеними умовами (Huemer, 2021). Якщо так, то за відсутності достатніх підстав в контексті інших екземплярів досвіду вважати інакше, він буде в ситуації, коли доступні йому дані загалом вказують на наявність в нього лібертаріанської свободи волі. За визначенням в таких умовах його переконання в того, що він має лібертаріанську вільну волю, буде виправданим. Крім того, суб’єкт пізнання може мати підстави вважати, що всі особистості в його оточенні мають однакову природу: загалом вони розділяють однакову будову тіла та базові здібності. Знаючи про це і про те, що частиною його природи є лібертаріанська вільна воля, суб’єкт пізнання матиме підстави вважати, що й інші особистості довкола нього її мають. Отже, він матиме підстави вважати правильним згаданий вище аргумент на користь тези, що всі, хто мають лібертаріанську вільну волю, є особистостями.

Написане вище можна доповнити й іншими міркуваннями. Навіть якби було правдою, що довкола суб’єкта пізнання немає особистостей з лібертаріанською вільною волею, в нього все одно могли б бути підстави вважати, що першопричина з лібертаріанською вільною волею є особистістю. По-перше, як ми будемо аргументувати надалі, він може мати підстави вважати, що закономірності, які є властивими навколишньому світу, найкраще пояснюються розумним задумом. Пізніше ми також опишемо, яким чином він міг би переконатися в тому, що найкращим поясненням висновків всіх аргументів, які ми розглянемо, є те, що особистісне джерело закономірностей навколишнього світу є також і першопричиною. По-друге, як пише Річард Суінберн, з досвіду суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що є два види причин певних наслідків: це або фізичні тіла, які призводять до них у відповідності з законами природи, або особистості, які призводять певні наслідки у відповідності зі своїми можливостями і намірами (Swinburne, 2004). Вище ми показали, що першопричина не є фізичним тілом, яке призводить певні наслідки у відповідності з законами природи. Отже, методом виключення є підстави вважати, що вона є особистістю або особистостями, які реалізують певні наслідки виходячи з своїх можливостей та намірів.

Таким чином, суб’єкт пізнання може мати підстави вважати, що лінійна причинно-наслідкова серія не є нескінченною в напрямку минулого і має перший елемент, який не є наслідком будь-чого іншого, але є умовою для існування всіх інших речей. Перший елемент ми назвали першопричиною і показали, що суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що вона має ряд властивостей. Зокрема, першопричина є вічною, нефізичною, та здатною до лібертаріанської вільної волі особистістю або особистостями. До цього слід додати, що всяка особистість є могутньою пропорційно до того, які наслідки вона може реалізувати. З урахуванням цього, першопричина, яка здатна дати початок існування всій лінійній причинно-наслідковій серії, є могутньою пропорційно цій здатності – тобто дуже могутньою.

Дехто міг би заперечити проти написаного вище, стверджуючи, що першопричиною в рамках лінійної причинно-наслідкової серії є не дещо, що має властивості особистісті, а вічно існуючий фізичний всесвіт або якийсь регулярний процес на кшталт квантового поля, яке час від часу призводить до виникнення різних впорядкованих причинно-наслідковими зв’язками частин фізичної реальності, в одній з яких живемо і ми. Але ці заперечення здаються сумнівними в контексті написаного вище. По-перше, вище ми показали, що суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що нефізична першопричина передує всій послідовності змін. Вся послідовність змін є вторинною по відношенню до першопричини. Ми також вище зазначали, що по самій своїй природі фізична реальність є динамічною і весь час змінюється. Інакше кажучи, вона представляє собою принаймні частину всієї існуючої послідовності змін. Отже, фізична реальність є вторинною по відношенню до першопричини. Хтось міг би на це заперечити, стверджуючи, що в фізиці існують моделі, які передбачають вічність всесвіту. Але з твердження про існування моделей вічного фізичного всесвіту не слідує, що всесвіт дійсно є вічним. Крім того, модель не може бути істинною, якщо вона суперечить фактам. Отже, якщо такі моделі суперечать встановленому в контексті аргументів факту про те, що фізична реальність має початок, то вони є хибними принаймні в тій частині, яка є несумісною з висновками цих аргументів. По-друге, щодо гіпотези про те, що першопричиною є квантове поле, яке регулярно призводить до виникнення всесвітів, то дана гіпотеза є хибною виходячи з наведених раніше аргументів. Справа в тому, що першопричина є нефізичною і вічно незмінною в стані відсутності наслідків. Але будь-яке квантове поле є фізичним об’єктом, що знаходиться в постійній динаміці. Ні одне квантове поле не знаходяться в вічно незмінному стані, після чого починає змінюватись. Отже, будь-яке квантове поля не є першопричиною. Крім того, першопричина має лібертаріанську вільну волю, тоді як будь-яке квантове поле її не має. Отже, знову ж-таки, будь-яке квантове поле не є першопричиною.

5. Телеологічний аргумент.

Ми розглянули аргумент, на підставі якого суб’єкт пізнання може визнати існування вічної, нефізичної, могутньої першопричини, яка є особистістю з лібертаріанською вільною волею. Тепер же ми розглянемо одну з версій телеологічного аргументу. Телеологічні аргументи спрямовані на доказ тези, що навколишній світ містить сліди розумного задуму, причиною якого повинен бути Бог. В даному випадку ми будемо розглядати аргумент на користь тези, що існування закономірностей в навколишньому світі є результатом розумного задуму.

5.1. Навколишній світ та його закономірності.

Для зручності вираження подальших думок під навколишнім світом ми будемо розуміти ту частину реальності, яку спостерігаємо довкола нас, а також всі частини історії її існування. Відповідно, якщо частина реальності, яку ми спостерігаємо довкола, є частиною лінійної причинно-наслідкової серії, в контексті якої вона розвивалась, то історія її розвитку також буде розглядатися як частина поняття про навколишній світ. Крім того, в такому контексті частиною навколишнього світу буде і нефізична першопричина, яка, виходячи з написаного раніше, є частиною будь-якої лінійної причинно-наслідкової серії. Але ми також будемо користуватись поняттям про фізичний всесвіт, яке буде позначати всю сукупність фізичних тіл, обмежених простором та часом, яку ми бачимо довкола нас. Оскільки нефізична першопричина не є фізичним тілом, то за визначенням вона не буде входити в об’єм поняття про фізичний всесвіт. Крім того, якщо припустити, що за межами об’єднаної простором та часом сукупності фізичних тіл, яку ми бачимо довкола себе, існують ще якісь фізичні тіла, то такі фізичні тіла за визначенням також не будуть частиною фізичного всесвіту. Але вони будуть частиною поняття про фізичну реальність, яке позначає всі існуючі фізичні тіла – як фізичний всесвіт, так і гіпотетичні фізичні тіла за його межами. Зробивши ці зауваження, тепер розглянемо деякі риси навколишнього світу.

Навколишній світ не є цілком хаотичним, натомість він є певним чином впорядкованим. Зокрема, він є впорядкованим в тому сенсі, що містить в собі закономірності, які представляють собою регулярне виникнення певних наслідків за наявності причин в формі певних умов. На перший погляд найбільш типові закономірності пов’язані з взаємодією між фізичними тілами, які ми можемо бачити в нашому фізичному всесвіті. Але слід сказати, що в контексті деяких поглядів на природу свідомості, які передбачають, що свідомість не є фізичним об’єктом (Feser, 2006), ми могли б також говорити і про існування нефізичних закономірностей, пов’язаних з діяльністю свідомості. Крім того, вище ми показали, що суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що в основі лінійної причинно-наслідкової серії знаходиться на початку незмінна нефізична першопричина. І у зв’язку з цим логічно можливо, щоб така першопричина, вийшовши з незмінного стану, регулярним чином виконувала певні дії, які також можна розглядати як приклади закономірностей.

Отже, навколишній світ містить в собі закономірності. Деякі з них є характерними для порівняно невеликої частини всесвіту. Наприклад, це геологічні закономірності в структурі Землі. Але існують і більш загальні закономірності, які діють і далеко за межами Землі – такі як закон всесвітнього тяжіння. Крім того, деякі закономірності також є організованими в рамках ієрархічної причинно-наслідкової серії, в результаті чого ті з них, що менш фундаментальні, є основаними на більш фундаментальних – як у випадку зі згаданими вище геологічними закономірностями, які є залежними від більш фундаментальних закономірностей. З іншого боку, також можливо, щоб деякі закономірності мали пояснення в контексті більш ранніх закономірностей, в результаті чого цю форму пояснення можна розглядати як існуючу в рамках лінійної причинно-наслідкової серії. Наприклад, закономірності, які відбуваються в зірках, залежать не лише від найбільш фундаментальних закономірностей в рамках ієрархічної причинно-наслідкової серії, але і від процесів в газопилових хмарах, які в минулому призвели до їх появи.

5.2. Найбільш фундаментальні та найбільш віддалені в напрямку минулого закономірності.

5.2.1. Дві логічні можливості.

Знаючи про існування в навколишньому світі закономірностей, суб’єкт пізнання міг би поставити питання про те, чому вони існують. Звісно, виходячи з написаного вище, деякі закономірності мають пояснення в більш фундаментальних закономірностях або в більш ранніх закономірностях. Але логічно можливо, щоб послідовність закономірностей була або нескінченною, або мала кінець. Перший варіант передбачає, що одна закономірність пояснює іншу, інша – ще іншу і так далі до нескінченності. Другий варіант передбачає, що послідовність пояснень закінчується такою закономірністю, яка не є залежною від іншої закономірності. Якщо застосувати другий варіант по відношенню до закономірностей, організованих в рамках ієрархічної причинно-наслідкової серії, то він передбачатиме існування закономірності, яка не є основаною на більш фундаментальній закономірності. Таку закономірність ми будемо називати фундаментальною. Якщо застосувати цей варіант до лінійної причинно-наслідкової серії, то він передбачатиме, що послідовність закономірностей у напрямку минулого не є нескінченною і містить першу закономірність, яка не залежить від інших закономірностей. Таку закономірність ми будемо називати найбільш віддаленою. Отже, логічно можливо, щоб послідовність закономірностей була або нескінченною, або містила найбільш фундаментальну або найбільш віддалену в залежності від виду причинно-наслідкової серії. Надалі ми розглянемо яка з цих двох альтернатив найкраще обґрунтована.

5.2.2. Фундаментальні закономірності.

Існування фундаментальної закономірності можна довести в спосіб, який нагадує доказ існування першопричини. Як мінімум можна сказати, що множина, яка складається з усіх закономірностей, які залежать від більш фундаментальних закономірностей, є множиною, яка складається з залежних елементів. Виходячи з досвіду, будь-яка множина, яка складається з залежних елементів, є й сама від чогось залежною. Отже, вся множина закономірностей, які є залежними від більш фундаментальних закономірностей, повинна залежати від чогось зовнішнього. Оскільки те, від чого вона залежить, не є частиною множини залежних закономірностей, то те, від чого вона залежить, не є закономірністю, залежною від більш фундаментальної закономірності. Оскільки всі закономірності в множині, про яку йде мова, залежать від більш фундаментальної закономірності, то тоді виходить, що й та закономірність, яка безпосередньо залежить від зовнішньої причини всієї множини залежних закономірностей, повинна залежати саме від закономірності, яка є причиною цієї множини. Таким чином, множина залежних закономірностей залежить від закономірності, яка не є залежною від більш фундаментальної закономірності. Таку закономірність ми будемо називати фундаментальною.

5.2.3. Структура космосу в контексті лінійної причинно-наслідкової серії.

Про найбільш віддалену закономірність є сенс говорити, якщо закономірності існують в контексті лінійної причинно-наслідкової серії. Хтось міг би заперечувати це, стверджуючи, що в навколишньому світі можуть бути якісь місця, де існують об’єкти, які не є частиною лінійної серії. Надалі ми коротко покажемо, що це не так. Спочатку наведемо аргументи на користь того, що фізичний всесвіт, а отже і його закономірності, існують в контексті лінійної причинно-наслідкової серії. І в такому контексті ми зможемо дослідити питання про існування найбільш віддаленої закономірності, яка пов’язана з фізичним всесвітом в рамках лінійної серії.

Структура космосу разом з властивими йому закономірностями, яку спостерігають астрономи, сформувалась, зокрема, в результаті процесів, що відбувались в контексті лінійної причинно-наслідкової серії. В цьому можна переконатися різними шляхами. Звісно, найбільш простий спосіб пов’язаний з простим спостереженням за космосом, яке показує, що він складається з різних об’єктів, частина яких в один момент часу стає причиною певних наслідків, які в інший момент часу стають причинами нових наслідків. Наприклад, в один момент часу тепло від Сонця нагріває поверхню комети, а в інший момент часу вона залишає слід в формі газів. За визначенням цей спосіб причинно-наслідкових зв’язків є лінійним. Але існують і більш складні способи побачити, що структура фізичного всесвіту розвивалася в контексті цього виду причино-наслідкової серії. Розглянемо два аргументи.

По-перше, значною частиною структури зірок є водень, який в ході певних процесів поступово перетворюється на більш важкі хімічні елементи. І, як встановили фізики, це повинно призвести до того, що вони перестануть існувати. Отже, структура зірок є такою, що призводить до обмеженого часу їх існування. Але якщо їх існування обмежене в часі, то вони мають початок існування. Отже, всі зірки мають початок існування. Все, що має початок існування, має й причину. Отже, всі зірки мають причину. В певний момент часу деякий набір умов, який існував до початку існування зірок, призвів до їх появи. За визначенням цей вид причинно-наслідкових зв’язків є лінійним.

По-друге, фізики встановили, що швидкість світла є обмеженою і що воно проходить відстань від однієї точки простору до іншої за певний час. В контексті великих масштабів космосу це призводить до того, що коли астрономи на Землі спостерігають світло, яке до них дійшло від дальніх космічних об’єктів, то вони бачать світло, яке почало існувати ще мільйони років тому і весь цей час рухалося до нашої планети. Воно несе в собі інформацію про стан космосу в дуже давні періоди часу. І, вивчаючи як світло, яке дійшло до Землі від найбільш віддалених частин космосу, так і світло, яке дійшло до Землі від більш близьких частин космосу, астрономи виявили, що структура космосу з ходом часу змінювалась. І, знову ж-таки, характер цих змін за визначенням відбувався в контексті лінійної причинно-наслідкової серії.

Тепер можна висунути загальну гіпотезу: всі частини структури фізичного всесвіту розвивалась в рамках лінійної причинно-наслідкової серії. Оскільки розглянуті вище факти є частинами структури фізичного всесвіту, то вони повинні були розвиватися в рамках лінійної причинно-наслідкової серії. І ми показали, як можна переконатися в тому, що саме так це і було. У відповідності з математичними принципами правильність висновків, отриманих з гіпотези, підвищує ймовірність її істинності і, відповідно, дає підстави вважати її правильною. У зв’язку з цим підтвердження висновків, отриманих з сформульованої вище гіпотези, підвищує ймовірність її істинності і дає підстави вважати правильною.

5.2.4. Початок існування структури космосу.

Виходячи з написаного вище, структура фізичного всесвіту разом з його закономірностями змінювалась протягом історії в контексті лінійної причинно-наслідкової серії. І певні міркування дають підстави вважати, що фізичний всесвіт не існував вічно в напрямку минулого. По-перше, виходячи з того, що ми написали раніше в контексті роздумів щодо першопричини, є підстави вважати, всі речі, які існують в контексті лінійної причинно-наслідкової серії, є або першопричиною, або чимось вторинним по відношенню до першопричини. При цьому першопричина не має фізичних властивостей. Але фізичний всесвіт, існуючий в рамках лінійної причинно-наслідкової серії, має фізичні властивості. Отже, фізичний всесвіт не є першопричиною. Отже, фізичний всесвіт є чимось вторинним по відношенню до першопричини. Але все, що є вторинним по відношенню до першопричини, має початок свого існування. Отже, фізичний всесвіт має початок свого існування. По-друге, як пише Вільям Крейґ, в фізичному всесвіті поступово збільшується міра безладу, яка називається ентропією (Craig, 2009). Якби всесвіт існував вічно, то його ентропія була б надзвичайно високою. Але в фізичному всесвіті вона є достатньо низькою в рамках великого масштабу космосу. Отже, хибно, що фізичний всесвіт існував вічно. По-третє, як пише астрофізик Г’ю Росс, велика кількість фактів підтверджує теорію великого вибуху (Ross, 2018). Але якщо вона є істинною, то фізичний всесвіт має початок. Отже, фізичний всесвіт має початок. Ми вже писали, що суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що все, що має початок існування, має причину. Отже, фізичний всесвіт має причину. Оскільки найбільш фундаментальні закономірності в світі, який нас оточує, – це частина фізичного всесвіту, то і вони мають причину в напрямку минулого.

5.2.5. Початок існування всіх закономірностей.

Може виникнути питання про те, чи не може бути так, що хоча фізичний всесвіт має причину в напрямку минулого, але ця причина представляє собою якусь закономірність, яка не має пояснення. І навіть якщо ця закономірність має також пояснення, будучи частиною послідовності закономірностей, які причинно залежать одна від одної в напрямку минулого, то можна спитати, чи не є найбільш рання закономірність в цій послідовності залежностей безпричинною. Проте ця альтернатива є також сумнівною в контексті того, що вже було написано раніше. Нагадаємо, що будь-яка зміна – це втрата або отримання певним положенням речей властивостей. Оскільки будь-яка закономірність за своєю природою передбачає втрату або отримання певних властивостей в ході регулярних процесів, які її складають, то будь-яка закономірність є зміною. Але, як ми вже показали раніше, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що в основі лінійної причинно-наслідкової серії існує на початку незмінна першопричина, яка призвела до виникнення послідовності змін, кожна з яких має початок свого існування та причину. З урахуванням цього всі закономірності, які представляють собою зміни, мають початок свого існування та причину включно з гіпотетичними закономірностями, які призвели до виникнення нашого фізичного всесвіту.

Отже, послідовність закономірностей в напрямку минулого не є нескінченною. Це передбачає, що вона має кінець в формі першої закономірності, яка з’являється в рамках лінійної серії. Таку закономірність за визначенням можна вважати найбільш віддаленою.

5.3. Пояснення.

В контексті написаного вище суб’єкт пізнання може переконатися в існуванні фундаментальної та найбільш віддаленої закономірностей. У нього може виникнути питання щодо того, яким є їх походження. Як пише Ендрю Лок, існує декілька логічно можливих поглядів на їх походження: безпричинність, випадковість, регулярність, сполучення регулярності та випадковості, розумний задум (Loke, 2022). Надалі ми розглянемо ці альтернативи більш детально в контексті питання про пояснення існування найбільш фундаментальних та найбільш ранніх закономірностей в навколишньому світі.

5.4. Безпричинність.

Всяка безпричинність передбачає відсутність пояснення в формі певної причини. Відповідно, якщо певні закономірності є безпричинними, то вони не мають пояснення в формі певної причини. Але, виходячи з написаного вище, ця альтернатива є хибною: суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що кожна закономірність в рамках лінійної причинно-наслідкової серії є вторинною по відношенню до першопричини, має початок свого існування та причину. Також і найбільш фундаментальні закономірності, як частина навколишнього світу, що входить до лінійної серії і є вторинною по відношенню до першопричини, мають початок та причину. Але якщо гіпотеза безпричинності є істинною, то хибно, що всі закономірності в рамках лінійної серії мають свої причини. Отже, гіпотеза безпричинності є хибною.

5.5. Випадковість.

5.5.1. Поняття про випадковість.

Випадковість представляє собою невизначеність того, яка альтернатива з числа можливих буде реалізованою. З урахуванням цього сказати, що найбільш фундаментальні або найбільш ранні закономірності навколишнього світу пояснює випадковість значить сказати, що умови, які лежать в їх основі, могли бути і не такими, якими є, і що той варіант з числа можливих, який реалізувався, не був чимось визначеним. Тобто будь-який з цих варіантів міг бути реалізованим і ніщо не визначало той варіант, який фактично реалізувався. Закономірності виникли в результаті не визначеної будь-якими факторами реалізації однієї з можливих умов. Але звідки ми знаємо, що можливі різні варіанти умов, які лежать в основі закономірностей? Для того, щоб відповісти на це питання, спочатку слід відповісти на питання про те, яким чином суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що ті чи інші речі в навколишньому світі є можливими.

5.5.2. Модальний фалібілізм.

Як пише Джейсон Валлер, відповідь на поставлене вище питання дає точка зору, відома як модальний фалібілізм (Waller, 2021). Вона передбачає, що всі речі, які можна ясно і несуперечливо уявити і які немає підстав вважати неможливими, є підстави вважати можливими. Тим не менш, може виникнути інше питання: які є підстави вважати модальний фалібілізм істинним? Як ми писали раніше, в контексті досвіду суб’єкту може здаватися, що він безпосередньо зіштовхується з певними речами, у зв’язку з чим може переконатися в їх існуванні. Серед таких переконань, сформованих таким чином, можуть бути і модальні переконання – тобто переконання щодо можливості різних речей. Суб’єкт пізнання, уявляючи певні речі, може зіштовхуватися з досвідом того, що те, що він уявляє, є можливим. І якщо в нього не буде достатніх підстав вважати інакше в рамках інших екземплярів досвіду, то тоді доступні дані загалом вказуватимуть йому на можливість тих речей, які він уявляє. В такому контексті його переконання в їх можливості буде виправданим. Таким чином, суб’єкт пізнання може мати підстави вважати, що певні положення речей є можливими.

5.5.3. Альтернативні умови в основі закономірностей.

Ми описали шлях, яким у суб’єкта пізнання можуть формуватися модальні переконання. Але чи можуть бути у нього підстави вважати, що умови, які лежать в основі закономірностей, могли бути не такимм, якими є? Виходячи з написаного вище, для цього він повинен мати змогу ясно уявити, що ці умови відрізняються від фактичних, і не мати підстав вважати те, що він уявляє, неможливим. І він може це зробити.

В рамках фізики, зокрема, відбувається вивчення найбільш фундаментальних закономірностей фізичного світу. Вони носять назву законів природи. І, як пишуть фізик Олексій Буров в співавторстві з Левом Буровим, в результаті досліджень було виявлено, що закони природи мають наступні властивості: простота, універсальність, багатство рішень, елегантність тощо (Burov, Burov, 2016). Ці ж автори пишуть і про те, що можна уявити альтернативні способи існування нашого всесвіту, які не містять простих, елегантних тощо законів природи, а натомість або містять надскладні закономірності, або взагалі представляють собою хаос. Звісно, не маючи підстав вважати інакше, здатність суб’єкта пізнання це уявити і відчуття в контексті досвіду можливості того, що він уявляє, дасть йому підстави вважати, що фізичний всесвіт міг бути влаштованим різними способами.

Але, незважаючи на написане вище, хтось міг би поставити питання про те, чи дійсно закономірності, які вивчають фізики, є найбільш фундаментальними. Можливо, що існують ще більш фундаментальні, які ще не було відкрито. Крім того, можна поставити питання про те, чи не існує в напрямку минулого закономірностей, які не є відкритими, але при цьому стали причиною всієї наступної послідовності закономірностей. Чи відсутність знання про будову цих гіпотетичних не відкритих закономірностей не призводить до неможливості уявити альтернативні варіанти їх влаштування? Але ця точка зору здається хибною. Навіть в рамках припущення про невідкриті закономірності є спосіб уявити, яким чином ці закономірності могли відрізнятися від фактичних. Сама ідея закономірності, як ми вже писали, передбачає існування регулярності, яка залежать від певних умов. Але не складно уявити існування різних варіантів умов: як таких, які призводять до виникнення закономірностей, так і таких, які не призводять до виникнення закономірностей. Наприклад, Ендрю Лок пише, що можна уявити різні варіанти взаємодії між певними елементарними частинками. Деякі з цих варіантів передбачають, що взаємодія між ними є цілком регулярною і представляє собою закономірність. Але не складно уявити й варіант, які передбачають, що ці частинки в ході взаємодії можуть рухатися мільярдами можливих траєкторій, більшість з яких не утворюють взагалі ніяких закономірностей (Loke, 2022). Тому, навіть якщо існують якісь невідомі закономірності, суб’єкт пізнання може уявити, що умови, які лежать в їх основі, могли бути різними. Таким чином, загалом суб’єкт пізнання може уявити, що умови, які лежать в основі закономірностей, могли й не призводити до виникнення закономірнсотей. Не маючи підстав вважати те, що він уявляє, неможливим, у відповідності з модальним фалібілізмом він може мати підстави вважати це можливим.

5.5.4. Оцінка гіпотеза випадковості.

Виходячи з написаного, суб’єкт пізнання може мати підстави вважати, що умови, які лежать в основі закономірностей, могли бути іншими. Відповідно, він може й мати підстави вважати, що якщо фундаментальні закономірності пояснює випадковість, то їх умови реалізувалися за відсутності будь-чого, що б визначило саме їх, а не альтернативи. В ситуації відсутності факторів, які б визначили певний результат з числа можливих, діє принцип байдужості, у відповідності з яким кожен варіант не більш ймовірний, ніж альтернативи. Тому всі варіанти є рівноймовірними. На підставі раціональної інтуїції суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що в такому контексті найбільш численні варіанти можливих умов влаштування навколишнього світу будуть реалізованими з найбільшою ймовірністю. Які варіанти є найбільш численними? Якщо говорити про умови існування законів фізики, то, як пишуть Олексій Буров та Лев Буров, більшість можливих варіантів буде призводити або до надскладних законів природи, або і зовсім до хаосу (Burov, Burov, 2016). Крім того навіть якщо припустити, що існують невідомі найбільш фундаментальні або найбільш віддалені в напрямку минулого закономірності, виходячи з написаного раніше не складно зрозуміти, що з їх існуванням буде сумісною лише відносно невелика кількість умов по відношенню до всіх можливих умов. Як ми вище писали, посилаючись на Ендрю Лока, можна уявити мільярди можливих траєкторій руху елементарних частинок, які між собою взаємодіють. І, вочевидь, серед всіх можливих варіантів їх руху лише меншість є закономірними. Загалом можна сказати, що більшість умов існування навколишнього світу, які можна уявити, представляють собою не закономірності, а цілковитий хаос. А якщо так, то гіпотеза випадковості передбачає, що випадково реалізовані умови не будуть містити в собі закономірностей. Оскільки в нашому світі закономірності існують, то гіпотеза випадковості здається вкрай малоймовірною.

Дехто міг би заперечити на наведений аргумент проти гіпотези випадковості, стверджуючи, що виникнення закономірностей є малоймовірним, якщо для цього є лише одна спроба. Але якщо припустити існування якогось процесу, який би випадковим чином і нескінченну кількість раз генерував різні структури реальності – наприклад всесвіти, – то тоді б час від часу випадково виникали структури, які б містили в собі умови для виникнення закономірностей. В такому контексті на перший погляд можливо сумістити гіпотезу випадковості та факт існування закономірностей в навколишньому світі. Але дане заперечення здається непереконливим. Виходячи з написаного раніше, більшість умов, які виникають випадковим чином, не призводять до закономірностей. Якщо припустити, що деякий процес генерує безліч структур з випадково сформованими умовами, то більшість з них будуть хаотичними, а не закономірними. В результаті число структур, які керуються закономірностями, буде набагато меншим, ніж число хаотичних структур. Тому, якщо ми живемо в світі, де присутня випадковість описаного типу, то найбільш ймовірно, що ми опинились би в такій її частині, яка була б цілком хаотичною. А оскільки це не так, то хибно, що ми живемо в світі, де присутня випадковість описаного типу. Хтось міг би на це заперечити, стверджуючи, що ми не могли б спостерігати хаотичний світ у зв’язку з відсутністю в ньому умов для існування життя. Але, фізик Олексій Буров та його співавтор Лев Буров спростовують це заперечення (Burov, Burov, 2016). Вони пишуть, що згідно з даними фізики в фізичному всесвіті, в якому ми живемо, з існуванням спостерігачів сумісні закони природи різного рівня складності і при цьому більш складних, які сумісні з існуванням спостерігачів, більше, ніж простих. Тому, якщо описана вище гіпотеза випадковості істинна, то найбільш ймовірно, що ми будемо бачити такі закони природи, які є найбільш складними в діапазоні, сумісному з існуванням спостерігачів. Але в нашому фізичному всесвіті закони природи є набагато більш простими, ніж очікується. Отже, описана раніше гіпотеза випадковості є малоймовірною.

5.6. Регулярність.

Гіпотеза регулярності передбачає, що певне положення речей має пояснення в формі більш фундаментальної або більш ранньої закономірності, яка призвела до його появи. Якщо найбільш фундаментальні або віддалені в напрямку минулого закономірності пояснює регулярність, то це передбачає, що найбільш фундаментальній або найбільш віддаленій з них передує ще більш фундаментальна або віддалена в напрямку минулого закономірність. Але таке пояснення здається неможливим. За визначенням найбільш фундаментальні або найбільш віддалені в напрямку минулого закономірності не є залежними від ще якихось закономірностей. Отже, якщо вони від чогось і залежні, то не від закономірностей. Оскільки гіпотеза регулярності передбачає, що вони залежать від якихось закономірностей, то ця гіпотеза не є істинною. І загалом слід нагадати, що будь-яка послідовність закономірностей не є нескінченною в напрямку минулого. Як було показано раніше, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що в напрямку минулого існує першопричина, яка передує будь-яким наслідкам загалом і закономірностям зокрема. У зв’язку з цим в кінцевому підсумку повинно бути зрозумілим, що закономірності мають початок свого існування і причину, яка не є закономірністю.

5.7. Регулярність та випадковість.

Всяке сполучення регулярності й випадковості передбачає, що існує регулярний процес, який призводить до випадкового виникнення певних наслідків. Якщо закономірності в навколишньому світі є наслідком сполучення регулярності й випадковості, то вони є випадковим наслідком певних закономірностей. Виходячи з написаного раніше повинно бути зрозумілим, що дана гіпотеза є помилковою. По-перше, вона передбачає, що в основі найбільш фундаментальних або віддалених в напрямку минулого закономірностей, які ми намагаємось пояснити, існує ще більш фундаментальні або віддалені закономірності. Як ми показали раніше, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що це не так. По-друге, гіпотеза сполучення регулярності та випадковості передбачає, що навколишній світ формувався шляхом регулярної реалізації випадковості. Як це можна зрозуміти? Схоже на те, що дана гіпотеза передбачає, що різні частини навколишнього світу формувалися одна за одною законоподібним чином і при цьому кожна з них отримувала свої характеристики випадковим шляхом. Але вище ми вже розглянули цю гіпотезу, коли оцінювали гіпотезу випадковості, і дійшли висновку про її хибність.

5.8. Розумний задум.

Виходячи з написаного, закономірності навколишнього світу, які є найбільш фундаментальними або найбільш віддаленими в напрямку минулого, пояснюють або безпричинність, або випадковість, або регулярність, або сполучення регулярності та випадковості, або розумний задум. Ми показали, що суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що дані закономірності не пояснюють безпричинність, випадковість, регулярність та сполучення регулярності та випадковості. Отже, методом виключення він може прийти до висновку, що їх пояснює розумний задум. Гіпотеза розумного задуму передбачає існування особистості або особистостей, які вибирають конкретний варіант влаштування закономірностей шляхом дії, яка реалізує їх намір. Тому суб’єкт пізнання має підстави вважати, що закономірності навколишнього світу пояснює дія, яка реалізує намір особистості або особистостей.

6. Моральний аргумент.

Тепер ми розглянемо моральний аргумент. Аргументи такого роду відносяться до спроби показати, що на істинність теїзму вказують існування об’єктивних моральних цінностей, обов’язків, або навіть просто факт існування моральних знань чи моральних суб’єктів. В нашому випадку аргумент основуватиметься на існуванні об’єктивних моральних обов’язків.

6.1. Моральні принципи та моральні інтуїції.

Під мораллю ми будемо розуміти способи поведінки, якими керуються розумні істоти в контексті взаємодії одна з одною. Учасників такої взаємодії ми будемо називати моральними суб’єктами, а підстави, які лежать в основі їх моралі, моральними принципами. Моральні принципи включають в себе моральні цінності та моральні обов’язки. Але що саме вони собою представляють? Надалі розглянемо це питання.

Як пише Майкл Г’юмер, досить часто люди вивчають значення нових слів не шляхом запам’ятовування їх визначень, а шляхом розуміння того, які речі зазвичай ними позначаються (Huemer, 2021). Наприклад, багато хто може зрозуміти, які об’єкти позначає слово «людина», але не всі зможуть дати йому визначення. Те саме стосується такого поняття, як «цінність». Можна перелічити багато прикладів цінностей: дружба, допомога ближнім, знання тощо. Але складно дати визначення цінності. Цінності є чимось хорошим, що було б добре мати. Суб’єктів на кшталт людей, які здатні їх усвідомлювати, цінності можуть мотивувати до того, щоб вони спробували їх отримати. Втім, складно дати більш вичерпне пояснення того, чим вони є. Тим не менш, люди зазвичай і без визначень розуміють, що представляють собою цінності.

Дати визначення «моральним обов’язкам» дещо легше. Стівен Еванс перелічує ряд їх властивостей (Evans, 2014). За його словами, моральні обов’язки мають форму вердиктів, які вказують моральним суб’єктам на те, що їм потрібно, або не потрібно робити. Крім того, моральні обов’язки за своєю природою дають моральним суб’єктам причину зробити те, на що вони вказують, та мотивують їх до цього. Моральні обов’язки мають великий авторитет і, грубо кажучи, схиляють моральних суб’єктів поважати їх та роблять відповідальними за виконання або не виконання вердиктів. Можна навіть сказати, що вони мають владу над моральними суб’єктами. Також їм властива необхідність, яка передбачає, що вони не можуть не бути істинними. Вони є об’єктивними в тому сенсі, що існують за межами свідомості моральних суб’єктів. Нарешті, моральні обов’язки є універсальними в тому сенсі, що розповсюджуються на всіх моральних суб’єктів. Це не передбачає, що всі моральні суб’єкти мають буквально однакові моральні обов’язки. Залежно від обставин, їх обов’язки можуть бути різними. Хтось міг би подумати, що це суперечить твердженню про їх об’єктивність. Але насправді з твердження про існування різних моральних обов’язків в різних обставинах логічно не слідує, що вони не є об’єктивними. Може бути так, що в одних обставинах моральний суб’єкт має об’єктивний обов’язок поводити себе одним чином, а в інших обставинах він може мати об’єктивний обов’язок поводити себе іншим чином. Універсальність моральних обов’язків, таким чином, передбачає не те, що всі моральні суб’єкти мають однакові обов’язки, а те, що всі моральні суб’єкти підлягають певним моральним обов’язкам. Втім, слід зазначити також, що деякі моральні обов’язки можуть розповсюджуватися і на всіх людей одночасно. Наприклад, може бути так, що всі люди мають моральний обов’язок не бути расистами.

Отже, моральний суб’єкт в ході своєї поведінки керується певними принципами, які включають в себе моральні цінності та моральні обов’язки. Тепер може виникнути питання про те, яким чином моральні суб’єкти приймають ті чи інші цінності та обов’язки в якості підстав для своєї поведінки. На це питання можна відповісти в контексті епістемологічних принципів, які ми раніше описували.

Як ми вже писали, суб’єкт пізнання може переконатися в істинності певних речей на підставі досвіду, в рамках якого йому здається, що вони йому являються безпосередньо. Наприклад, суб’єкт може бути переконаним в тому, що перед ним знаходиться дерево, тому що йому здається в рамках його досвіду, що він бачить дерево. Інший приклад: він може в своїй свідомості «розглядати» певні логічні та математичні пропозиції і в ході цього процесу зіштовхнутися з відчуттям, що ці пропозиції є істинними в тому сенсі, що відповідають об’єктивній дійсності. І це може зумовити його переконання в тому, що вони дійсно є істинними та описують об’єктивні факти. Слід зазначити, що спосіб формування переконань, який передбачає «розглядання» в своїй свідомості певних пропозицій та переживання відчуття їх істинності, в епістемології називаються інтуїцією. У зв’язку з цим інтуїції, які лежить в основі переконання суб’єкта пізнання в істинності вищезгаданих логічних та математичних пропозицій, можна назвати, відповідно, логічною інтуїцією та математичною інтуїцією. Але інтуїція може бути і джерелом моральних переконань. Суб’єкт пізнання може «розглядати» в своїй свідомості певні пропозиції щодо цінностей та обов’язків та відчувати, що вони є істинними та відповідають певним об’єктивним фактам. І в такому контексті в нього можуть сформуватися переконання про те, що вони дійсно є істинними та відповідають певним об’єктивним фактам. У зв’язку з тим, що описана інтуїція є джерелом моральних переконань, її можна назвати моральною інтуїцією. Але чи може вона бути джерелом виправданих переконань? Може. Якщо вона переконує суб’єкта пізнання в істинності певних пропозицій щодо цінностей та обов’язків і при цьому в нього в контексті інших екземплярів досвіду не буде достатніх підстав вважати відповідні переконання хибними, то доступні йому дані загалом вказуватимуть на істинність зазначених моральних пропозицій. Тому його переконання в їх істинності буде за визначенням виправданим. Таким чином, подібно до того, як логічні та математичні інтуїції можуть сформувати в суб’єкта пізнання переконання в тому, що певні логічні та математичні пропозиції істинні та відповідають об’єктивній дійсності, моральні інтуїції також можуть сформувати в суб’єкта пізнання переконання в тому, що певні пропозиції щодо цінностей та обов’язків є істинними та відображають певні об’єктивні факти.

6.2. Заперечення проти об’єктивності моралі та існування виправданих моральних переконань.

Виходячи з написаного, суб’єкт пізнання може переконатися в існуванні об’єктивних цінностей та обов’язків. Дехто може заперечити проти написаного вище, стверджуючи, що в суб’єкта пізнання є гарні підстави сумніватися в їх об’єктивності. Наприклад, тому, що серед людей існують моральні розбіжності – тобто розбіжності в поглядах на те, які моральні цінності та обов’язки є правильними. Але дане заперечення не складно спростувати. По-перше, не очевидно, що щодо моральних цінностей та обов’язків є так багато розбіжностей, як кажуть прихильники цього заперечення; навіть в різних культурах можна знайти схожі погляди на моральні цінності та обов’язки. По-друге, навіть якщо погодитись, що моральні розбіжності є значними, з твердження про їх існування логічно не слідує, що моральні цінності та обов’язки не об’єктивні. Розбіжності існують майже в будь-якій області філософії щодо великої кількості поглядів на світ. Але це не значить, що світу не існує.

У відповідь на це хтось міг би сказати, що навіть якщо факт існування моральних розбіжностей не доводить, що моральні цінності та обов’язки є необ’єктивними, цей факт ставить під сумнів виправданість переконання в їх існуванні. Але з твердження про існування моральних розбіжностей не слідує невиправданість переконання в їх об’єктивності. Насправді, як пише Майкл Бергманн, розбіжності ставлять під сумнів переконання суб’єкта пізнання лише якщо він знає, що ті, хто з нами не згоден, є його ровесниками в здатності знати істину по питанням щодо яких є незгода (Bergmann, 2021). Але часто в тих, хто має незгоду один з одним, немає достатніх підстав вважати, що незгодні з ними є їх ровесниками в цьому сенсі. Наприклад, для багатьох, хто вважає, що існує моральний обов’язок не вбивати невинних людей, не очевидно, що якщо хтось вважає інакше, то він є їх ровесником в розумінні моральних обов’язків. Скоріше навпаки: багато хто вважав би очевидним, що носії переконання про виправданість вбивства невинних погано розуміють моральні обов’язки. За таких умов ті, хто переконані в тому, що існує моральний обов’язок не вбивати невинних, не матимуть підстав сумніватися в своєму розумінні моральних обов’язків на підставі незгоди.

Інше можливе заперечення проти об’єктивності моральних цінностей та обов’язків пов’язане з їх роллю в соціумі. Хтось міг би стверджувати, що всі речі, які є сконструйованими в свідомості членів соціуму, не є об’єктивними. І оскільки всі моральні переконання сконструйовані в свідомості членів соціуму, то вони не є об’єктивними. Але які є підстави вважати, що моральні переконання є сконструйованими в свідомості членів соціуму? Можливо, хтось би сказав, що на це вказує залежність між моральними переконаннями, які є розповсюдженими в соціумі та моральними переконаннями індивідуального суб’єкта, які він отримує в ході навчання. З цієї точки зору соціум визначає, які переконання матиме індивідуальний суб’єкт. Але з твердження про існування описаної кореляції просто не слідує, що члени соціуму просто конструюють моральні переконання в своїй свідомості. Кореляція існує і між розповсюдженістю в соціумі уявлень про геоїдну форму Землі та відповідними переконаннями індивідуальних суб’єктів, які вони отримують в ході навчання. Але з цього не слідує, що уявлення про геоїдну форму Землі є просто сконструйованим в своїй свідомості членами соціуму. Натомість немає нічого дивного в тому, що певні знання про об’єктивний світ розповсюджуються в соціумі в ході навчання. І якщо це можливо, коли мова йде про форму Землі, то не зрозуміло які є підстави вважати, що те ж саме не може бути істинним і по відношенню до моральних переконань. Певні члени соціуму цілком могли переконатися в існуванні об’єктивних моральних цінностей та обов’язків шляхом моральної інтуїції, а потім просто передати їх іншим членам соціуму в ході їх навчання. Крім того, якщо всі моральні переконання конструюються соціумом, то тоді переконання суб’єкта пізнання повинні співпадати з тими, яким його навчили в соціумі. Але це зовсім не обов’язково буде правдою. На підставі моральної інтуїції він може переконатися в істинності таких моральних тверджень, які не співпадають з тими, яким його навчали в соціумі. За таких умов він матиме підстави вважати хибним твердження, що всі моральні переконання конструюються соціумом.

Ще одне заперечення проти виправданості переконання суб’єкта пізнання про існування об’єктивних моральних цінностей та обов’язків може бути пов’язаним з еволюційними міркуваннями. Дехто може стверджувати, що всякий процес формування переконань, який є підстави вважати націленим на відкриття істини, є таким, націленість на істину якого є корисною для виживання в контексті еволюції. І оскільки процеси формування моральних переконань не є такими, націленість на істину яких корисна для виживання в контексті еволюції, то такі процеси не є такими, які є підстави вважати націленими на відкриття істини. І оскільки всякий процес формування переконань, який немає підстав вважати націленим на відкриття істини, не є джерелом виправданих переконань, то процеси формування моральних переконань не є джерелом виправданих переконань. Проте дане заперечення містить багато слабких місць. По-перше, твердження «що всякий процес формування переконань, який є підстави вважати націленим на відкриття істини, є таким, націленість на істину якого є корисною для виживання в контексті еволюції» немає підстав вважати істинним. Натомість, суб’єкт пізнання може мати підстави вважати його хибним. Якщо коротко, то, як пише Майкл Бергман, суб’єкт пізнання може в контексті досвіду відчувати, що загалом його процеси формування переконань націлені на істину (Bergmann, 2021). Якщо в контексті інших екземплярів досвіду він не матиме достатніх підстав для сумніву в цьому, то його переконання в тому, що його процеси формування переконань націлені на істину, буде відповідати доступним даним і за визначенням мати статус виправданого. Але якщо так, то усвідомлюючи, що моральна інтуїція – це один з процесів формування переконань, суб’єкт матиме підстави вважати й її націленою на істину. По-друге, твердження «процеси формування моральних переконань не є такими, націленість на істину яких корисна для виживання в контексті еволюції» також є сумнівним. Як пише Давід Енох, якщо корисними для виживання є саме такі способи взаємодії між моральними суб’єктами, які передбачають їх кооперацію, і якщо багато з моральних цінностей та обов’язків передбачають, що морально правильними є дії, які передбачають різного роду кооперацію, то тоді виходить, що способи формування моральних переконань, які були корисними для виживання, є джерелом формування істинних моральних переконань (Enoch, 2013). Звісно можна заперечити проти цього, стверджуючи, що це лише припущення і що немає підстав вважати моральні цінності та обов’язки пов’язаними саме з кооперацією. Проте дане заперечення не досягає своєї мети. Саме той, хто стверджує, що націленість на істину процесів формування моральних переконань не є корисною для виживання, повинен це довести, показавши неможливість сценарію Давіда Еноха. В протилежному випадку немає підстав вважати істинним твердження, яке ми розглядаємо. Нарешті, по-третє, немає достатніх підстав вважати істинним твердження «всякий процес формування переконань, який немає підстав вважати націленим на відкриття істини, не є джерелом виправданих переконань». Виходячи з написаного раніше, виправданість переконання визначається тим, чи відповідає воно доступним суб’єкту даним, а не тим, чи може він довести, що воно сформувалося шляхом націлених на істину процесів. Отже, в той час, як суб’єкт може не мати достатніх підстав вважати, що еволюція ставить під сумнів, що процеси формування моральних переконань націлені на істину, він в той же час може мати виправдане переконання в тому, що ці процеси дійсно націлені на істину.

6.3. Моральні обов’язки, та їх пояснення.

Ми показали, що суб’єкт пізнання може переконатися в існуванні об’єктивних моральних цінностей та обов’язків. Може виникнути питання про те, яким є їх походження. Ендрю Лок пропонує список логічно можливих відповідей на це питання (Loke, 2023). Надалі ми будемо керуватися деякими з його міркувань, проте зосередимося на визначенні природи моральних обов’язків.

Існує декілька логічно можливих відповідей на питання про походження моральних обов’язків. По-перше, слід сказати, що моральні обов’язки або мають пояснення свого існування, або не мають пояснення свого існування. Якщо моральні обв’язки не мають пояснення свого існування, то немає таких положень речей, які б призводили до їх виникнення. Суб’єкт пізнання може переконатися в хибності цієї точки зору. В контексті свого досвіду він може переконатися в тому, що моральні обов’язки виникають в контексті відносин між особистостям, які є їх джерелом. Отже, хибно, що моральні обов’язки не мають пояснення і методом виключення істинно, що вони мають пояснення.

По-друге, якщо моральні обов’язки мають пояснення свого існування, то ним є або дещо, що не має відношення до особистостей, або дещо, що має відношення до особистостей. Якщо моральні обов’язки пояснює дещо, що не має відношення до особистостей, то це передбачає, що джерелом моральних обов’язків є такі речі, як каміння, стільці, гори, абстрактні об’єкти тощо. Втім, суб’єкт пізнання може в контексті власного досвіду відчувати, що перелічене не є джерелом будь-яких моральних обов’язків. Наприклад, дерева не джерелом морально авторитетних вердиктів, які мотивують людину до певних дій та роблять її відповідальною за свої дії. Разом з тим, виходячи з написаного вище, суб’єкт пізнання  може переконатися в тому, що моральні обов’язки виникають саме в контексті відносин між особистостями. З урахуванням цього він може зробити висновок, що речі, які не мають відношення до особистостей, не є джерелом моральних обов’язків. Натомість, джерело останніх має відношення до особистостей. На це хтось може заперечити, стверджуючи, що деякі види речей, які не мають відношення до особистостей, можуть мотивувати людину до певної моральної поведінки. Наприклад, теоретики природного права вважають, що прикладом цього є безособистісні природні факти, які визначають сутність людини. Виходячи з основаної на таких фактах сутності людина має мотивацію прагнути до реалізації певних речей в своєму житті, умовою виконання яких є відповідна поведінка. Тому, якщо людина має намір досягти реалізації таких речей, вона повинна поводити себе відповідним чином. Але, навіть якщо це правда, – з цього логічно не слідує існування моральних обов’язків в описаному раніше сенсі. Наявність підстав для певної поведінки і навіть усвідомлення необхідності робити певні речі для досягнення відповідної мети, не передбачає існування морально авторитетних вердиктів, існування яких суб’єкт пізнання може визнавати на підставі моральної інтуїції. У зв’язку з цим немає достатніх підстав вважати, що безособистісні природні факти є джерелом моральних обов’язків. В той же час, як ми вже писали, суб’єкт пізнання може мати підстави в своєму досвіді вважати, що подібні речі не є джерелом моральних обов’язків.

У відповідь хтось міг би сказати, що визнання виникнення моральних обов’язків в контексті міжособистісних відносин передбачає також і визнання того, що моральні обов’язки шляхом вольового зусилля просто конструюються в їх свідомості всупереч тому, що було написано раніше. Але з твердження про те, що в контексті відносин між особистостями виникають моральні обов’язки, логічно не слідує, що вони просто конструюються в їх свідомості шляхом вольового зусилля. Натомість суб’єкт пізнання в контексті моральної інтуїції може відчувати, що в контексті певних видів соціальних відносин моральні обов’язки виникають незалежно від його волі та свідомості, або волі та свідомості інших людей. Наприклад, батьки в контексті моральних інтуїцій можуть відчувати, що мають об’єктивний моральний обов’язок піклуватись про своїх дітей незалежно від їх волі та змісту досвіду.

По-третє, якщо моральні обов’язки мають пояснення в контексті чогось, що має відношення до особистостей, то їх джерелом є або природна особистість чи особистості, або надприродна особистість чи особистості. Щоб зрозуміти, яка альтернатива є ближчою до істини, треба поставити питання про те, яка саме особистість або особистості можуть їх обґрунтувати. Для цього необхідно знову звернути увагу на властивості моральних обов’язків, в існуванні яких суб’єкт пізнання може переконатися на підставі моральних інтуїцій: вони представляють собою моральні вердикти, які здатні дати моральним суб’єктам причину діяти певним чином та мотивувати їх до цього, ставлять їх в положення відповідальності за виконання або невиконання вердиктів, а також мають такі властивості, як необхідність, авторитет, влада, об’єктивність та універсальність. Яка особистість чи особистості можуть бути джерелом таких властивостей? Розглянемо це питання.

Звернемо увагу на таку властивість моральних обов’язків, як відповідальність. Перед ким моральний суб’єкт може нести відповідальність за свої дії? Як пише Стівен Еванс, той, хто накладає на когось відповідальність, може її і зняти (Evans, 2014). Тому якщо припустити, що людина сама накладає на себе моральну відповідальність, для неї не є проблемою її і зняти. Але суб’єкт пізнання в контексті моральних інтуїцій може відчувати, що він не може зняти з себе моральні обов’язки. В такому контексті він матиме підстави вважати, що він не є джерелом відповідних моральних обов’язків.

Але як щодо того, що оточуючі його люди можуть бути джерелом моральних обов’язків? Тут слід звернути увагу на такі властивості моральних обов’язків, як авторитет та універсальність. Суб’єкт пізнання може відчувати в контексті моральних інтуїцій, що ніхто з людей, які його оточують, не мають такого морального авторитету, який би міг би порівнятися з авторитетом моральних обов’язків та накласти на всіх існуючих моральних об’єктів універсальні моральні обов’язки. Тому він матиме підстави вважати, що люди довкола нього також не здатні пояснити існування таких моральних обов’язків. Нарешті, розглянемо таку властивість, як необхідність. Вона передбачає, що моральні обов’язки не можуть не існувати. Вони існують всюди і в кожний момент часу. І будь-який моральний суб’єкт, де б він не опинився, буде підпадати під них. Фактично це передбачає, що моральні обов’язки існують вічно. Але всяка умова, які підтримує існування необхідної істини, є й сама необхідною. Тому особистість або особистості, які підтримують в існуванні об’єктивні моральні обов’язки, є необхідними і також існують вічно. Ні суб’єкт пізнання, ні оточуючі його люди, не існують вічно, а отже не можуть бути тією особистістю або особистостями, які пояснюють існування вічних моральних обов’язків.

Що можна сказати про особистість або особистості, які пояснюють моральні обов’язки, в контексті написаного вище? Виходячи з написаного раніше, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що послідовність всіх існуючих змін є вторинною по відношенню до першопричини та має початок свого існування. Оскільки фізична реальність по своїй природі представляє собою послідовність змін, то і вона є вторинною по відношенню до першопричини і має початок свого існування. Оскільки особистість або особистості, які пояснюють існування моральних обов’язків, є вічними і не мають початку свого існування, то вони не є фізичною реальністю. Все, що має фізичні властивості, є фізичною реальністю. Отже, особистісне джерело моральних обов’язків не має фізичних властивостей. Все, що є природним, має фізичні властивості. Отже, особистісне джерело моральних обов’язків, не є природним. Отже, методом виключення встановлено, що воно є надприродним.

В доповнення до написаного можна встановити ще деякі властивості особистісного джерела моральних обов’язків. Всяка особистість, яка є злою, не є джерелом морально авторитетних команд. Оскільки надприродне особистісне джерело моральних обов’язків є джерелом морально авторитетних команд, то воно не є злим. І навпаки: всяка особистість, яка є джерелом моральних команд, є доброю пропорційно до авторитетету її команд. Оскільки надприродне особистісне джерело моральних обов’язків дає моральні команди, то воно є добрим пропорційно до їх авторитету. Оскільки їх авторитет дуже великий, то і його доброта повинна бути дуже великою. Можливо навіть, що суб’єкт пізнання буде відчувати, що певні моральні обов’язки мають максимальний авторитет і є безумовними. Але якщо так, то він матиме підстави вважати, що і їх особистісне джерело є максимально добрим.

У відповідь на написане хтось міг би заперечити, стверджуючи, що визнання того, що дещо особистісне може бути джерелом моральних обов’язків, передбачає, що вони є просто сконструйованими в його свідомості і не є об’єктивними. Але насправді з твердження, що дещо особистісне може накладати на інших моральні обов’язки, логічно не слідує, що воно їх просто сконструювало в своїй свідомості. Всяке конструювання чогось в своїй свідомості передбачає свого роду творчий процес, який містить певну долю випадковості та довільності. В той же час, як пише Стівен Еванс, особистісне джерело моральних обов’язків може давати їх іншим моральним суб’єктам не в результаті того, що вони були створеними в ході процесу, який містить певну долю випадковості та довільності, а в результаті їх формування у відповідності з незалежними від нього моральними цінностями, які визначають те, якими повинні бути моральні обов’язки (Evans, 2014). А отже, особистісне джерело моральних обов’язків не конструює їх в своїй свідомості. Те, якими саме будуть моральні обов’язки, не залежить від творчих здібностей їх особистісного джерела, і визначається певним стандартом, яким воно керується, коли їх дає. Втім, хтось міг би заперечити і проти цього, стверджуючи, що будь-які речі, які виникають в залежності від точки зору певного суб’єкта, існують лише в його свідомості. І оскільки виникнення моральних обов’язків передбачає їх залежність від точки зору суб’єкта в формі надприродної особистості або особистостей, то моральні обов’язки існують лише в їх свідомості. Але насправді з твердження, що певні речі залежать від точки зору суб’єкта, логічно не слідує, що вони існують лише в його свідомості. Як влучно зазначив Вільям Крейґ, в контексті спеціальної теорії відносності відношення більш раннього і більш пізнього залежать від спостерігача, але з цього не слідує, що такі відношення існують лише в його свідомості (Craig, Wielenberg, 2020). Факт полягає в тому, що навіть якщо моральні обов’язки залежать від точки зору надприродної особистості або особистостей, вони не є просто змістом свідомості суб’єкта пізнання чи їх особистісного джерела. Напроти: вони визначаються чимось, що існує поза межами свідомості суб’єкта пізнання та їх особистісного джерела – тобто чимось об’єктивним.

Отже, моральні обов’язки мають пояснення в формі необхідної, надприродної, доброї особистості або особистостей. Дехто міг би заперечити проти написаного, стверджуючи, що насправді моральні обов’язки  пояснює не надприродне особистісне джерело, а еволюція. Але дане твердження помилкове: еволюційне пояснення в кращому випадку пояснює схильності моральних агентів до певної поведінки, а не моральні обов’язки в описаному раніше сенсі. З твердження про існування пояснення схильності до певної поведінки логічно не слідує існування моральних вердиктів, які мають авторитет, необхідність, універсальність та інші властивості.

7. Персоналізм як пояснення фактів.

Отже, на підставі космологічного аргументу суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що лінійна причинно-наслідкова серія в напрямку минулого має першопричину, яка існує вічно, не має фізичної природи, має лібертаріанську свободу волі та є могутньою особистістю. На підставі телеологічного аргументу він може переконатися в тому, що закономірності в навколишньому світі є наслідком розумного задуму, який передбачає дію, спричинену наміром розуму. Нарешті, на підставі морального аргументу він може переконатися в тому, що об’єктивні моральні обов’язки мають необхідне, нефізичне особистісне джерело, яке має велику доброту та авторитет, достатній для того, щоб накласти відповідальність на всіх інших моральних суб’єктів. Хоча висновки розглянутих аргументів дають підстави вважати, що фізичний всесвіт є вторинним по відношенню до чогось особистісного, але з їх істинністю є логічно сумісним більш, ніж один погляд на природу реальності.

7.1. Логічно можливі позиції.

Логічно можливо, що висновки розглянутих аргументів або відображають властивості більш, ніж однієї особистості, або властивості однієї особистості. Першу можливість ми будемо називати гіпотезою декількох особистостей. Її можна розділити на дві інші можливості: перша передбачає, що існує декілька особистостей, які в співпраці одна з одною пояснюють висновки кожного з розглянутих аргументів, в той час як друга передбачає, що висновок кожного окремого аргументу пояснює окрема особистість. Варіантам в рамках можливості, яка передбачає пояснення висновку кожного з аргументів окремою особистістю, для зручності ми дамо наступні назви: 1) гіпотеза першої особистості: теза про те, що одна особистість є поясненням початку послідовності існування змін в навколишньому світі; 2) гіпотеза розумної особистості: теза про те, що закономірності навколишнього світу пояснює інша особистість; 3) гіпотеза доброї особистості: теза про те, що джерелом моральних обов’язків є третя особистість. А що стосується можливості того, що висновки розглянутих аргументів відображають властивості однієї особистості, то така можливість є логічно сумісною з двома варіантами: дана особистість має або обмежені силу, знання та доброту, або необмежені силу, знання та доброту. Перший варіант ми будемо називати гіпотезою обмеженого божества, другий – гіпотезою Бога або теїзму.

7.2. Пояснення в контексті різних гіпотез.

Пояснити факт значить сформулювати умовивід, в рамках якого встановлюється причина його появи. Описані вище гіпотези можуть пояснити висновки сформульованих раніше аргументів наступним чином. Як було показано раніше, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що вся послідовності змін включно з фізичною реальністю, яка також представляє собою послідовність змін, є вторинною по відношенню до нефізичної першопричини. Оскільки наш фізичний всесвіт – фізична реальність, то і він є вторинним по відношенню до нефізичної першопричини. Якщо припустити, що особистісною першопричиною є декілька співпрацюючих особистостей, які є розумними та добрими, то ми зробимо висновок, що дещо особистісне, розумне та добре передує фізичному всесвіту. Якщо припустити, що особистісною першопричиною реальності є або обмежене божество, або Бог, які також розуміються як особистісні, розумні та добрі, то ми знову отримаємо висновок про те, що фізичному всесвіту передує дещо особистісне, розумне та добре. Таким чином всі три гіпотези, на перший погляд, можуть пояснити висновки розглянутих раніше аргументів. Але окремо від них слід розглянути можливість того, що першопричиною в рамках лінійної причинно-наслідкової серії є одна особистість, але розумний задум закономірностей навколишнього світу та моральні обов’язки пояснюють інші дві особистості. Таким чином, припустивши, що першопричиною є просто одна особистість з лібертаріанською свободою волі ми зробимо висновок, що фізичний всесвіт є вторинним у відношенні до чогось особистісного не маючи підстав вважати, що першопричина реальності має ще якісь властивості. Згідно з телеологічним аргументом закономірності навколишнього світу є наслідком розумного задуму, автор якого, вочевидь, повинен був існувати перед їх появою. Припустивши, що автором розумного задуму є одна розумна особистість ми маємо підстави вважати, що закономірностям в рамках лінійної причинно-наслідкової серії навколишнього світу передує розум, не маючи підстав вважати, що він має ще якісь властивості. Нарешті, моральний аргумент вказує на існування необхідного, доброго та не фізичного особистісного джерела моральних обов’язків. Припустивши, що одна добра особистість є даним джерелом, ми матимемо підстави вважати, що моральні обов’язки є вторинними по відношенню до доброї особистості не маючи підстав вважати, що існування цієї особистості передбачає ще якісь факти.

Отже, ми показали, яким чином сформульовані раніше гіпотези передбачають наявність фактів, на які вказують раніше розглянуті аргументи, виступаючи їх поясненням. Надалі ми збираємось захистити тезу, що серед цих пояснень суб’єкт пізнання може мати є підстави віддати перевагу саме гіпотезі Бога. Спочатку ми пояснимо сенс теореми Байєса, а потім покажемо, як в її контексті він може це зробити.

7.3. Теорема Байєса.

В істинності теореми Байєса суб’єкт пізнання може переконатися на підставі тверджень, обґрунтованих раціональною інтуїцією. Теорема Байєса, грубо кажучи, дозволяє визначити ймовірність твердження за умови наявності певних фактів. Факти, які при цьому враховуються, бувають двох видів: це фонові дані та докази. Фонові дані – це загальні свідчення про навколишній світ, які впливають на ймовірність твердження, але при цьому не слідують з його істинності. Під доказами розуміються такі факти, наявність або відсутність яких слідує з його істинності. Різницю буде простіше за все зрозуміти на прикладі. Розглянемо твердження «в цьому магазині продається морозиво». Ймовірність цього твердження з урахуванням фонових даних буде оцінюватися виходячи з загальних свідчень про світ – наприклад, закономірностей щодо знаходження морозива в магазинах. Якщо більшість магазинів містять морозиво – це дасть певні підстави вважати істинним твердження «в цьому магазині продається морозиво» ймовірним навіть не заходячи в середину і не перевіряючи, чи є там морозиво. Ймовірність же цього твердження з урахуванням доказів потребуватиме перевірити фактичну наявність в ньому морозива. Якщо в ньому буде морозиво – це підвищить його ймовірність, в протилежному випадку знизить. Вірогідність твердження за умови фонових даних називається апріорною ймовірністю в той час, як його ймовірність за умови доказів – апостеріорною. При визначенні загальної ймовірності твердження враховуються як його апріорна, так і апостеріорна ймовірності.

В деяких ситуаціях однакові факти пояснюють різні гіпотези, які не можуть бути істинними одночасно. В таких ситуаціях перевага надається такій гіпотезі, яка є найбільш ймовірною. Може бути так, що декілька гіпотез мають однакову апостеріорну ймовірність, але одна з них апріорі більш ймовірна, ніж її альтернативи. В такій ситуації їй буде надано перевагу як більш ймовірній. З іншого боку, може бути й так, що гіпотези мать однакову апріорну ймовірність, але одна апостеріорі більш ймовірна, ніж інші. В такому випадку перевага віддається більш ймовірній апостеріорі гіпотезі. Оцінюючи сформульовані раніше гіпотези, надалі ми будемо розглядати як міркування апріорної ймовірності, так й міркування апостеріорної ймовірності.

7.4. Порівняння гіпотез.

Почнемо з питання про оцінку гіпотези першої особистості, гіпотези розумної особистості та гіпотези доброї особистості. Кожна з цих гіпотез пояснює лише окремий факт, на який вказує один з розглянутих раніше аргументів (космологічний, телеологічний, або моральний), а не кожен з фактів, на які вказують всі три аргументи. Але гіпотеза співпрацюючих особистостей, гіпотеза обмеженого божества та гіпотеза Бога пояснюють не лише окремий факт, на який вказує якийсь з цих аргументів, а кожен з фактів, наявність яких вони передбачають. Апостеріорна ймовірність гіпотези є тим більшою, чим більше фактів вона правильно передбачає. У зв’язку з цим виходить, що гіпотеза співпрацюючих особистостей, гіпотеза обмеженого божества та гіпотеза Бога отримують більшу апостеріорну ймовірність, ніж гіпотеза першої особистості, гіпотеза розумної особистості та гіпотеза доброї особистості. Тому суб’єкт пізнання може віддати перевагу цим більш ймовірним гіпотезам. Тепер перейдемо до їх оцінки. Почнемо з гіпотези співпраціюючих особистостей.

Гіпотеза співпрацюючих особистостей, на перший погляд, передбачає ті ж факти, що й гіпотеза обмеженого божества та гіпотеза Бога. Втім, є підстави вважати, що вона їм поступається. Розглядаючи це питання, ми можемо звернути увагу на міркування, пов’язані з простотою гіпотез. Гіпотези, в структурі яких постулюється існування більшої кількості фундаментальних об’єктів, є більш складними, ніж гіпотези, в структурі яких постулюється існування меншої кількості фундаментальних об’єктів. І є підстави вважати, що більш прості гіпотези мають більшу апріорну ймовірність. Справа в тому, що, як пише Джошуа Расмусен, описи реальності, які містять більше інформації, мають більше способів виявитися хибними, ніж описи реальності, які містять менше інформації. І у зв’язку з цим в контексті раціональної інтуїції можна переконатися в тому, що описи, які містять більше інформації, є хибними з більшою ймовірністю, ніж описи, які містять менше інформації (Rasmussen, 2019). Оскільки більш складні гіпотези потребують більшої кількості інформації для свого опису, то у відповідності з написаним вони є апріорі менш ймовірними, ніж більш прості гіпотези, які потребують меншої кількості інформації для свого опису. З цієї точки зору ми можемо оцінити гіпотезу співпраці декількох особистостей, гіпотезу обмеженого божества та гіпотезу Бога. Гіпотеза співпраці декількох особистостей постулює існування декількох фундаментальних елементів в формі особистостей має більшу кількість фундаментальних елементів, ніж гіпотеза одного обмеженого божества та гіпотеза Бога. Тому гіпотеза співпраці декількох особистостей є більш складною та має меншу апріорну ймовірність, ніж ці альтернативи. Таким чином, суб’єкт пізнання може мати підстави віддати перевагу гіпотезі обмеженого божества та гіпотезі Бога. Порівняємо тепер їх між собою.

Як пише Джошуа Расмуссен, опис реальності, яка має певні довільні обмеження, потребує більшої кількості інформації, ніж опис реальності, який не має довільних обмежень. Оскільки «більше інформації» передбачає «більше способів виявитися хибним», то виходить, що опис чогось, що містить довільні обмеження, буде істиннм з меншою ймовірністю, ніж опис чогось, що не містить довільних обмежень. В контексті теореми Байєса це дає підстави вважати, що гіпотеза Бога є апріорі більш ймовірною, ніж гіпотеза обмеженого божества. Справа в тому, що в рамках гіпотези Бога передбачається, що Бог не має довільних обмежень: його сила, знання та доброта не обмежені. Але в той же час гіпотеза обмеженого божества передбачає такі обмеження. Тому ця гіпотеза є апріорі менш ймовірною, ніж гіпотеза Бога. І вже тільки цього достатньо для того, щоб віддати перевагу саме гіпотезі Бога як правильному поясненню фактів, на які вказують висновки розглянутих раніше аргументів. Щодо апостеріорних міркувань, то ситуація наступна. Як ми показали раніше, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що моральні обов’язки мають великий авторитет, джерелом якого повинна бути дуже добра особистість. І навіть можливо, щоб він в контексті досвіду мав підстави вважати, що моральні обов’язки мають максимальний авторитет, а особистість, яка є їх джерелом, є максимально доброю. Цей факт правильно передбачає гіпотеза Бога, але його не передбачає гіпотеза обмеженого божества. Тому в результаті виходить, що гіпотеза Бога апостеріорі є більш ймовірною, ніж гіпотеза обмеженого божества.

Отже, гіпотеза Бога у відповідності з теоремою Байєса має перевагу над гіпотезою обмеженого божества. Але навіть якби це було не так, суб’єкт пізнання міг би все одно переконатися в тому, що гіпотеза Бога є більш ймовірною. Тому припустимо, що докази вказують лише на те, що першопричиною, ймовірно, є одна особистість, яка є достатньо доброю, могутньою та знаючою для пояснення фактів, які слідують з розглянутих раніше аргументів. Цього достатньо, щоб побудувати аргумент на користь гіпотези Бога. Джошуа Расмуссен зазначає, що з нашого досвіду ми знаємо про те, що будь-які обмеження в об’єктів навколишнього світу мають пояснення свого існування в якихось зовнішніх причинах (Rasmussen, 2019). Отже, всі об’єкти, які мають обмеження в своїх властивостях, мають деяке зовнішнє пояснення. Але першопричина реальності не має зовнішнього пояснення. Тому суб’єкт пізнання може зробити висновок, що вона не має обмежених властивостей. Крім того, її опис як необмеженої по властивостям потребує менше інформації, ніж її опис як обмеженої по властивостям. Перший опис, виходячи з написаного раніше, є більш ймовірним, ніж другий. Тому в суб’єкта пізнання є ще одна підстава вважати, що властивості першопричини необмежені. Але якщо це так, то першопричина повинна бути не просто могутньою, розумною та доброю, а необмежено могутньою, розумною та доброю, що відповідає гіпотезі Бога.

Отже, суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що гіпотеза Бога в різних відношеннях має перевагу над альтернативами. По-перше, вона має більшу апостеріорну ймовірність, ніж гіпотеза першої особистості, гіпотеза розумної особистості та гіпотеза доброї особистості у зв’язку з тим, що пояснює більш фактів, ніж кожна з них. По-друге, вона переважає над гіпотезою співпраці декількох особистостей, адже має більшу апріорну ймовірність у зв’язку з тим, що є більш простою. По-третє, гіпотеза Бога має перевагу перед гіпотезою обмеженого божества як виходячи з міркувань простоти, так і виходячи з міркувань здатності пояснювати факти. Це дає підстави вважати гіпотезу Бога найбільш ймовірним поясненням фактів, на які вказують раніше розглянуті аргументи. Отже, в основі реальності знаходиться Бог. Як було написано раніше, першопричина була вічно незмінною, а потім змінилася, коли реалізовувала першу зміну. Оскільки, як тепер зрозуміло, першопричиною є Бог, то виходить, що Бог існував вічно у стані без змін, а потім змінився, коли реалізовував першу зміну. Оскільки класичний теїзм передбачає незмінність Бога, то Бог, на існування якого вказують розглянуті аргументи, не є Богом класичного теїзму. Натомість, описаний погляд на Бога, який передбачає, що він є надзвичайно доброю особистістю, що здатна до зміни, відповідає поглядам персоналістів.

8. Висновки.

Отже, ми описали певні епістемологічні принципи та хід думок, який в їх контексті може мати суб’єкт пізнання в ході спроби зрозуміти істину щодо метафізичних питань. Ми показали, що він може переконатися в існуванні в навколишньому світі лінійної причинно-наслідкової серії та в тому, що її основою є могутня, нефізична, вічна першопричина з лібертаріанською вільною волею. Ми також показали, що суб’єкт пізнання може переконатися в тому, що закономірності навколишнього світу є наслідком діяльності розуму і що моральні обов’язки мають джерело в формі нефізичної, необхідної доброї особистості. Нарешті, ми показали, яким він може дійти висновку, що найбільш ймовірним поясненням цих фактів є існування Бога, який має властивості, що дозволяють вважати його Богом, що правильно описується в контексті персоналізму. Якщо на підставі цих аргументів суб’єкт пізнання переконається в істинності персоналізму та не знатиме достатніх підстав вважати їх хибними, дане його переконання буде відповідати доступним йому даним та за визначенням матиме статус виправданого.

Використані джерела.

Bergmann M. Radical Skepticism and Epistemic Intuition. Oxford University Press, 2021. 304 p.

Burov A.V., Burov L.A. «Genesis of a Pythagorean Universe» In The Trick or Truth?: The Mysterious Connection Between Physics and Mathematics, Anthony Aguirre, Brendan Foster, Zeeya Merali, eds., Springer International Publishing Switzerland, 2016, pp. 157-170.

Craig W. L. Reasonable Faith. Crossway; 3rd edition, 2008. 416 p.

Craig W. L., Wielenberg E. J. A Debate on God and Morality. Routledge, 2020. 234 p.

Davies B., Ruse M. Taking God Seriously: Two Different Voices. Cambridge University Press, 2021. 300 p.

Enoch D. Taking Morality Seriously: A Defense of Robust Realism. Oxford University Press, 2013. 308 p.

Evans S. C. God and Moral Obligation. Oxford University Press, 2014. 199 p.

Feser E. Aquinas: A Beginner’s Guide. Oneworld Publications, 2009. 224 p.

Feser E. Philosophy of Mind. Oneworld Publications, 2006. 280 p.

Huemer M. Knowledge, Reality, and Value.  Independently published, 2021. 346 p.

Kai-man K. Rainbow of Experiences, Critical Trust, and God: A Defense of Holistic Empiricism. Continuum; 1st edition, 2011. 336 p.

Loke A. T. E. A New Moral Argument for the existence of God. International Journal for Philosophy of Religion, 93, 2023. pp. 25-38.

Loke A. T. E. God and Ultimate Origins: A Novel Cosmological Argument. Palgrave Macmillan, 2017. 215 p.

Loke A. T. E. The Teleological and Kalam Cosmological Arguments Revisited. Palgrave Macmillan, 2022. 511 p.

McGrew T., McGrew L. Internalism and Epistemology: The Architecture of Reason. Routledge, 2016. 208 p.

Rasmussen J. How Reason Can Lead to God: A Philosopher’s Bridge to Faith. IVP Academic, 2019. 208 p.

Ross H. The Creator and the Cosmos. ‎ RTB Press, 4th edition, 2018. 344 p.

Ruloff C., Horban P. The Contemporary Arguments in Natural Theology. Bloomsbury Academic, 2021. 348 p.

Shafer-Landau R. Moral Realism: A Defence. Clarendon Press, 2005. 334 p.

Swinburne R. The Existence of God. Clarendon Press; 2nd edition, 2004. 376 p.

van Inwagen P. Metaphysics. Routledge; 4th edition. 2014, 354 p.

Waller J. Cosmological Fine-Tuning Arguments. ‎ Routledge, 2021. 338 p.