Запитання:
— Олексій
Відповідь Михайла Абакумова:
Ваше запитання, Олексію, ґрунтується на низці спірних передумов.
По-перше, коли ви запитуєте про «історичні докази», ви, мабуть, припускаєте, що Новий Завіт не є надійним джерелом. Однак у нас є вагомі підстави приймати його загальну історичну достовірність. Детальну аргументацію можна знайти, наприклад, у книзі д-ра Пітера Вільямса «Чи можемо ми довіряти Євангеліям?», а також у серії подкастів про достовірність Нового Завіту на нашому каналі1.
По-друге, ви, мабуть, вважаєте, що розповідь Матвія можна відкинути лише на підставі можливості альтернативного сценарію («Адже можна припустити»). Але ані історична наука, ані здоровий глузд так не працюють. Уявіть, якби хтось відкинув розповідь про те, що Цезар перетнув Рубікон, лише тому, що можна уявити інший хід подій. Це правда, що ми можемо уявити величезну кількість логічно можливих гіпотез. Однак головне питання не в тому, чи можемо ми щось уявити, а в тому, яким є найкраще пояснення наявних у нас даних.
Ось чому історики використовують так звані критерії автентичності для оцінки свідчень (наприклад, датування, множинність джерел, наявність спокусливих елементів тощо). І якщо застосувати такі критерії, ми побачимо, що поховання Ісуса в гробниці можна встановити з високим ступенем історичної достовірності.
Ви кажете, що розповідь Матвія вважається істориками вигаданою (в якому і йдеться про те, що місцезнаходження гробниці було відоме). Але якими саме істориками? Як щодо Крейґа Еванса, Н. Т. Райта та інших дослідників, які вважають її достовірною? Чи знайомі ви з їхньою аргументацією? На сайті вже опублікована моя коротка стаття про те, чому історія про поховання надійна2. Ось кілька ключових аргументів:
(1) Вона посідає важливе місце в найранішій традиції, засвідченій Павлом, який писав, «Христос був умер… і що Він був похований» (1 Кор. 15:3-4). Найраніший автор, який був знайомий із ще більш ранньою традицією, стверджував, що Ісус був похований!
(2) Євангельська історія про поховання вельми проста, наповнена іудейською атмосферою (оскільки в ній згадуються юдейські турботи про чистоту і дотримання суботи), і в ній немає ознак легендарного прикрашання.
(3) Тора наказувала, що труп мертвого злочинця має бути прибраний до настання ночі, оскільки така людина проклята Богом, а прокляття оскверняє землю, і ця практика підтверджується Кумранськими сувоями, Філоном, Йосипом Флавієм і Мішною. Саме тому в Євангелії від Івана та Євангелії від Петра (апокриф) тіло Ісуса одразу ж відправляється на поховання, у зв’язку з Втор. 21:22-23 та наближенням суботи і Пасхи. Заперечення, згідно з яким Ісус був страчений римлянами, а вони не були зацікавлені в дотриманні місцевих звичаїв, є просто невірним. Римляни дотримувалися місцевих звичаїв, часто віддаючи тіла злочинців, страчених за смертні злочини. Це підтверджується і причиною, з якої гомілки двох розбійників, страчених разом з Ісусом, були перебиті – вони прискорювали їхню смерть, щоб їх можна було поховати до заходу сонця відповідно до юдейського закону. Пілат не став би порушувати юдейські похоронні звичаї під час Пасхи, коли сотні тисяч паломників перебували в околицях.
(4) Філон і Йосип Флавій залишили нам приклади того, як жертви розп’яття були знімані з хреста на прохання сім’ї або друзів.
(5) Існують також археологічні свідчення поховання жертв розп’яття, наприклад, чоловік на ім’я Ієхонан, виявлений у сімейній гробниці в Гіват ха-Мівтар на північному сході Єрусалима з цвяхом, що залишився в його п’яті. Крім того, ймовірно, були розкопані розп’яті й обезголовлені кістки останнього царя Хасмонеїв Маттафія, сина Юди (він же Антигон), що ще раз доводить, що жертви розп’яття могли бути поховані. Цілком можливо, є й інші свідчення про жертви розп’яття, але їх не завжди легко ідентифікувати, особливо якщо врахувати той факт, що багато жертв були прив’язані до хреста, а не прибиті до нього.
(6) Поховання Ісуса Йосипом Аримафейським вельми ймовірне, оскільки якби ця історія була б християнським винаходом, навряд чи хтось став би зображати члена юдейського синедріону, який вчиняє цей великодушний і милостивий вчинок по відношенню до Ісуса, враховуючи той факт, що євангелісти критикували і засуджували юдейське керівництво за їхню участь в організації смерті Ісуса3.
(7) Більшість вчених вважає, що виявлення жінками порожньої гробниці – це, ймовірно, історичний факт, оскільки в будь-якій пізнішій легендарній оповіді роль людей, які виявили порожню гробницю, була б відведена учням чоловічої статі, а не жінкам, яких в юдейському суспільстві не вважали вартими довіри свідками і які посідали принижене порівняно з чоловіками становище в патріархальному суспільстві. Такий науковий висновок ґрунтується на критерії спокусливості (як і попередній аргумент). Згідно з цим критерієм, ті події в житті Ісуса і ті Його слова, які були б бентежними або контрпродуктивними для ранньохристиянської громади, історично достовірні з більшою ймовірністю, ніж якби вони не володіли такими властивостями. Прикладами застосування критерію спокусливості можуть слугувати хрещення Ісуса Іваном Хрестителем і зречення від Ісуса Петра. Аналогічним чином, малоймовірним є і виникнення легендарної історії про жінок, які були головними очевидцями настільки важливого факту, як порожня гробниця Ісуса4.
Отже, історія про розп’яття і поховання Ісуса вельми правдоподібна, оскільки вона узгоджується з найранішими джерелами, які ми маємо в своєму розпорядженні, а також узгоджується з юдейськими звичаями та археологічними даними. Усе це свідчить про те, що гіпотеза, згідно з якою, тіло Ісуса мало бути кинуте в братську могилу разом із жорстокими злочинцями і заколотниками, спростовується наявними в нас даними.
Решта вашої гіпотези також має вельми неправдоподібний вигляд. Пам’ятайте, ми шукаємо не просто будь-яке можливе пояснення даних, а найкраще пояснення. Уявіть собі, якби в суді підсудний сказав би, що відбитки пальців на ножі з’явилися тому, що ніж випадково впав йому в руки уві сні. Чи можливий такий сценарій логічно? Так. Однак чи розумно його приймати? Аж ніяк. Ось чому в суді вирок висувається на підставі критерію «поза розумним сумнівом», а не «поза будь-якими можливими сумнівами».
Отже, чи можливо, що Марія подумала, що Ісус воскрес просто не виявивши тіла, а Петро побачив галюцинації і повірив їй на слово, а потім і інші учні? Що ж, логічно це можливо. Однак це одне з найслабкіших пояснень, яке провалюється практично за всіма історичними критеріями.
Ми знаємо, що юдеї I століття не очікували воскресіння «посеред історії» і не припускали думки, що Месія може померти і воскреснути5. Таким чином, у них не було жодної схильності до такої віри.
Усі наші джерела свідчать про те, що учні Христа були досить розсудливими людьми, ви ж пропонуєте сценарій, у якому вони всі повірили в одну з найбільш неймовірних подій просто на підставі зникнення тіла. Але ж тіло могли просто вкрасти або перенести! Саме до такого висновку дійшли б усі розсудливі люди (це підтверджується і самими Євангеліями, саме такою була перша думка Марії, див. Ів. 20:15). Ба більше, багато людей, які пережили галюцинації, здатні зрозуміти, що їхнє переживання є галюцинаторним, після того, як переживання закінчилося6. Давні люди також вірили в можливість видінь мертвих – однак це було свідченням не того, що вони живі, а того, що мертві й перебувають у небесних реаліях!7 Можна було б продовжувати наводити подібні заперечення.
Таким чином, якщо це ваша найкраща альтернатива – тоді гіпотеза воскресіння поза розумним сумнівом залишається найкращим поясненням наявних у нас даних!
Примітки
[1] Тут можна знайти всі наші подкасти: https://www.youtube.com/playlist?list=PLew9KNz6WkRCeTZVyM8a_TD1AKgzR6zIr
[2] Михаил Абакумов, Был ли Иисус погребен?
[3] Michael Bird, Was Jesus Buried?
[4] Уильям Лейн Крейг, На страже (Киев: ХНАЦ, Книгоноша, 2022), с. 195-204.
[5] James W. D. G. Dunn, Jesus and the Spirit (London: SCM, 1975), p. 132.
[6] Andrew Loke, Investigating the Resurrection of Jesus Christ: A New Transdisciplinary Approach (London: Routledge, 2020), p. 105.
[7] N.T. Wright, “A Dialogue on Jesus with N.T. Wright.” in There Is a God: How the World’s Most Notorious Atheist Changed His Mind, Anthony Flew and Roy Varghese (eds.) (New York: HarperCollins, 2007), p. 210-211.
